Позикові кошти

Журнал “БухгалтеріяUA”, № 21, 19 листопада, 2018, стор. 25-28.

«Багатство — це результат вміння людини мислити»

Айн Ренд «Атлант розправив плечі».

Часто гроші порівнюють з кров’ю, а економіку з кровоносною системою. Коли зникають гроші, або їх кількість зменшується, економіку починає «колотити та кидати в різні боки» так само, як це відбувається з живим організмом, що втратив певну кількість крові.

 

 

Певні економічні процеси уповільнюються, утруднюються, що відображається на всій економічній системі. І називають такий стан кризою платежів, тобто кризою, викликаною неналежним дотриманням платіжної дисципліни.

Особливо недоречною вказана криза буває тоді, коли з’являється цікава бізнес-ідея, на яку потрібні гроші. А як відомо, дійсно цікаву ідею віднайти не так-то й просто, якщо порівнювати з можливостями знайти гроші на її реалізацію. І все це тому, що грошова маса вона завжди одна й та ж сама. Гроші не зникають і не з’являються, вони переходять від одних до інших. Тому шукати їх по суті й не потрібно. Потрібно тому, хто їх має запропонувати цікавий, гарантований варіант їх залучення у Вашу бізнес-ідею.

Та ж сама Айн Ренд у тому ж романі, що й в епіграфі, вказує на те, що «гроші не слугуватимуть розуму, який не є гідним їх сили».

Тож розглянемо різні способи залучення позикових коштів на умовах позики, кредитування, емісії цінних паперів…

 

 

Кредитор чи інвестор

Важливим у випадку із залученням  коштів є питання щодо того, чи готовий суб’єкт підприємницької діяльності ділитися з кимось майбутніми результатами, та як саме готовий він це зробити, яке відношення потенційний інвестор матиме до бізнес-ідеї і до самого бізнесу, який треба проінвестувати. Тут можливі два концептуальних варіанти:

  • створення так званого бізнес-партнерства;
  • залучення коштів без того, щоб ділити управління бізнесом з інвестором.

У випадку бізнес-партнерства йдеться про те, що партнер не просто вкладає свої кошти в очікуванні вищого доходу у порівнянні з просто кредитором, а й приймає на себе ризики того, що бізнес-ідея не виправдає себе, або ж виправдає не так, як на те очікувалося раніше.

Але кошти можуть також залучатися із зобов’язанням повернути їх у майбутньому, чітко визначеному певними строками чи термінами, та сплатою певного доходу інвестору. До речі,  назвати такого інвестора саме так не зовсім доречно. Він скоріше є кредитором з певно визначеним правом на отримання доходу від користування його грошима. Зазвичай, такий кредитор не приймає на себе ризики, пов’язані з реалізацією бізнес-ідеї. Однак і дохід він має хоча й гарантований, та проте фіксований. І якщо бізнес-ідея спрацює так, як того очікував її «ідеолог», то кредитор отримає менше, аніж він міг би отримати, якби став партнером.

А ще кредитори та партнери бувають так звані «зовнішні», тобто такі, з якими вибудовуються суто бізнес-стосунки. Якщо йдеться про кредиторів, то вони вимагають відповідних гарантій повернення наданих ними коштів та сплати відсотків. Такі гарантії можуть охоплюватися встановленими законом видами забезпечення виконання зобов’язань: порука, банківська гарантія, застава… А можуть ці гарантії втілювати у собі більш витончені юридичні схеми, в основі яких лежить невпевненість кредитора чи навіть страх втратити вкладені кошти. Наприклад, практикуються такі юридичні схеми кредитування, коли позичальник продає кредитору свій будинок, продовжуючи в ньому проживати. При цьому позика отримується ним як оплата за такий будинок. А повернення коштів з відсотками оформлюється зворотнім продажем будинку вже самому позичальнику, який нібито оплачує вартість будинку, а насправді ж повертає позику із відсотками.

«Внутрішні» кредитори – це ті, з ким позичальник вибудовує більш довірливі стосунки. А юридичне оформлення залучених від таких «внутрішніх» кредиторів коштів розглядається більше як технічний момент: для того, щоб чимось пояснити рух коштів, їх походження, та «не забути» у майбутньому, хто, кому і скільки позичив.

«Зовнішні» кредитори, як джерело поповнення обігових коштів, як було вже зазначено раніше, цікаві тим, що з ними можна побудувати досить чіткі та зрозумілі з точки зору права стосунки, випрацювати певні правила гри, дотримуючись яких, можна позбутися дискомфорту у тих чи інших ситуаціях. При цьому «зовнішні» кредитори не обов’язково є саме кредиторами. Вони можуть бути і інвесторами. Більше того, інвесторів доречніше називати саме «зовнішніми» хоча би тому, що вони приходять у бізнес-ідею завжди ззовні.

«Зовнішніми» кредиторами, тобто чужими, є:

  • фінансові установи, які можуть надати кредит;
  • потенційні покупці, які можуть заплатити аванс задовго наперед на вигідних для них умовах. Прикладом такого «довгого» авансу є договір контрактації сільгосппродукції, за яким покупець оплачує сільськогосподарську продукцію задовго до того, як вона виросте (ст.713 Цивільного кодексу України);
  • інвестори, які захочуть інвестувати у бізнес, який наразі потребує грошей та інші особи, що мають гроші і можуть їх надати у користування.

Звідси й шляхи залучення «зовнішніх» грошових запозичень, серед яких можна виділити такі, як позика, кредит, випуск облігацій підприємств.

 

Позика – найзрозуміліший спосіб позичити

У відносинах позики одна особа, що називається позикодавцем, надає грошові кошти чи якесь майно у власність іншій особі, що називається позичальником. Варто звернути увагу на те, що грошові кошти чи речі позикодавець передає позичальнику саме у власність. Тож, коли кажуть «позич мені», то мають на увазі, що те, що позичається позичальник використає на свій розсуд, оскільки стане його власником. Повертати ж позичальник повинен таку саму кількість грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі ст.184 ЦКУ річ вважається такою, що визначена родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Така річ вважається замінною, тобто такою, яку можна замінити такою ж річчю. Задача позичальника і позикодавця визначити предмет позики родовими ознаками, бо якщо вони визначать річ індивідуальними ознаками, тобто виокремлять її з усієї безлічі інших речей, то йтиметься вже про договір позички (ст.827 ЦКУ), за яким повертати треба ті ж самі гроші, а не таку саму їх кількість.

Якщо позичальнику потрібні кошти на придбання якогось товару для своєї діяльності, а у позикодавця є такий товар, проте немає коштів у сумі, еквівалентній позиці, то такий позикодавець може позичити позичальнику такий товар. Наприклад, якусь певну кількість автомобілів для автосалону чи телевізорів для магазину побутової техніки позичальника. І коли строк позики добігатиме кінця і позичальник готовий буде повернути таку позику, то він повертатиме таку ж кількість автомобілів такої ж марки або таку ж кількість таких самих телевізорів.

Але класичним та більш звичним предметом позики є грошові кошти. І повернути їх позичальник має стільки ж, скільки отримав. Проте обов’язок повернути таку ж кількість грошових коштів чи таку ж саму кількість речей не означає, що договір позики не може бути оплатним. Більше того, договір позики вважається оплатним «за замовчуванням». Тобто, якщо договором позики не встановлено прямо відсутність обов’язку позичальника сплатити проценти за користування позикою, то договір позики вважається оплатним, тобто обов’язок позичальники сплатити проценти позикодавцю вважається таким, що існує. І навіть якщо процентна ставка договором позики у такому разі не передбачена, то вона може визначатися на рівні облікової ставки НБУ. Від 07.09.2018 це 18%. Більше навіть аніж банки дають за депозитним вкладом.

І якщо сторони договору позики не узгодили ані строків сплати процентів за користування позикою, ані розміру таких відсотків, ані навіть обов’язку сплати процентів, та при цьому не застерегли в договорі позики відсутність обов’язку позичальника платити проценти за користування позикою, то з точки зору ст.1048 ЦКУ вважається, що позичальник зобов’язаний платити позикодавцю відсотки на рівні облікової ставки і робити це щомісяця.

Виключення з цього правила складають два види договорів позики:

  • договір позики між фізичними особами на суму, нижчу за 50 розмірів неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (850 грн.), і якщо обидві фізичні особи не є підприємцями;
  • договір позики, укладений щодо речей, а не грошей.

У всіх інших випадках, укладаючи договір позики, варто не забути вказати в ньому, що він є безоплатним і ніяких процентів позичальник позикодавцю сплачувати не зобов’язаний. Це слід зробити ще й для того, щоб при перевірці контролюючим органом договір позики не був визнаний договором про надання фінансової послуги з відповідними наслідками: втрата статусу платника єдиного податку, наприклад.

Крім того слід зазначити, що договір позики відноситься до так званих реальних договорів. На відміну від консенсуальних договорів, за якими права і обов’язки сторін виникають з моменту укладення, за договором позики права і обов’язки виникають з моменту передання грошей або речей (ст.1046 ЦКУ). І це досить важливо знати з двох точок зору:

  • до передачі грошових коштів позикодавцем позичальнику у останнього не виникає обов’язку сплачувати проценти, навіть у випадку, коли це передбачено договором позики, не говорячи вже про випадки, коли договором проценти не передбачені;
  • вимагати від позикодавця передачі позики (грошових коштів чи речей) позичальник не має права, оскільки до такої передачі договір позики не вважається укладеним.

Звідси й умова закінчення договору позики: позика вважається повернутою позичальником позикодавцеві у момент, коли на банківський рахунок позикодавця надійшла сума грошових коштів у розмірі позики, або коли позичальник передав позикодавцеві відповідну кількість речей (ст.1049 ЦКУ). Варто звернути увагу на те, що ЦКУ у вказаній статті не передбачає варіанту повернення позики готівкою. Можна вважати це недоліком юридичної техніки написання законодавцем вказаної норми і ризикнути, повернувши позику в касу позикодавця. А можна не ризикувати і повернути її на банківський рахунок останнього.

Договір позики має обов’язкову письмову форму за наявності однієї з двох умов:

  • позикодавцем є юридична особа або
  • сума позика більша за 170 грн. (ст.1047 ЦКУ).

 

Цікавою є норма ст.1051 ЦКУ, яка встановлює правило щодо допустимості доказів на той випадок, якщо позичальник вирішить оспорити договір позики на тій підставі, що він отримав від позикодавця менше грошових коштів чи речей, аніж вони домовилися, або ж на тій підставі, що він взагалі нічого від позикодавця не отримав. У такому разі свідки такого неотримання чи отримання грошей чи речей у меншій кількості будуть недоречні, оскільки у такому випадку «рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях  свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця, або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором».

Одним із способів припинення зобов’язання є так звана новація, якою є припинення зобов’язання за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язаннями між тими ж сторонами (ст.604 ЦКУ). Щодо позикового зобов’язання ст.1053 ЦКУ встановлює можливість його виникнення у разі домовленості сторін договору купівлі-продажу, найму (оренди) майна та ін. про заміну боргу за вказаними договорами позиковим зобов’язаннями. Іншими словами, сторони договору купівлі-продажу можуть домовитися про те, що заборгованість за товар припиняється, а виникає заборгованість за договором позики, хоча при цьому фактично позика не надається. Це може статися тоді, коли у позикодавця є бажання надати позику позичальнику і є товар, який позичальник планує придбати за рахунок такої позики. Надавши товар позичальнику за договором купівлі-продажу, обов’язок сплатити за цим договором сторони можуть «переоформити» в обов’язок повернути позику. І усе це відповідно до чинного законодавства.

 

Відповідно до ст.1 Закону України  «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-ІІ (далі – Закон 2664) «фінансовий кредит – це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент». Як було вказано вище, «за замовчуванням» будь-яка позика на суму вище за 850 грн. вважається такою, що надана під процент, розмір якого дорівнює обліковій ставці НБУ (18%). Отже будь-яка позика може набути ознак фінансового кредиту лише тому, що в договорі позики не вказано, що вона є безпроцентною.

У таких випадках може виникнути конфлікт з контролюючими органами щодо визнання такої послуги фінансовою з усіма відповідними наслідками. Цікавою у цьому випадку є думка Верховного Суду України, якої, можна сподіватися, притримуватиметься і новий Верховний Суд. Так у постанові від 18.07.2012 у справі № 6-79цс12 ВСУ, проаналізував Закон 2664 і дійшов висновку про те, що його дія «за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності».

На думку ВСУ, «поняття «фінансова послуга» не пов’язане лише із фінансовими установами». До того ж «…окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, порука) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України». «Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів – учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб – суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 – 1048 ЦК України».

Отже, на думку ВСУ, позика хоча й відноситься до фінансових послуг, проте, якщо вона надається юридичними чи фізичними особами, які за своїм статусом не є учасниками ринків фінансових послуг, то така діяльність не вимагає отримання ліцензії. Навіть у тому випадку, коли договором позики передбачено сплату процентів за користування позикою.

 

Дещо іншої думки у цьому питанні притримується Державна комісія  з регулювання ринків фінансових послуг України, яка у листі від 26.07.2006 № 644/11-3 висловилась так: «… кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент, є фінансовим кредитом. Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України кредитодавцем за кредитним договором є банк або інша фінансова установа. Отже, на думку Держфінпослуг, у межах діючого законодавства надавати кошти у позику на умовах фінансового кредиту, а саме на визначений строк та під процент мають можливість лише банки або інші фінансові установи».

Органи ДФС України також не залишилися осторонь правового регулювання та податкових наслідків договору позики. Так в Індивідуальній податковій консультації від 24.10.2017 № 2349/ІПК/26-15-12-03-11 ГУ ДФС у м. Києві вказує, що «правовою основою для отримання поворотної фінансової допомоги є договір позики», відносини за яким регулюються ст.ст.1046-1053 Цивільного кодексу України. А «згідно з пп.165.1.31 п.165.1 ст.165 (Податкового) Кодексу до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку не включаються основна сума поворотної фінансової допомоги, наданої платником податку іншим особам, яка повертається йому, основна сума поворотної фінансової допомоги, що отримується платником податку».

У листі від 05.02.2016 № 2503/6/99-95-42-03-15 ДФС України зазначає: «юридична особа – платник єдиного податку третьої групи може надавати поворотну фінансову допомогу іншій юридичній особі (фізичній особі – підприємцю). Сума фінансової допомоги, що була надана юридичною особою – платником єдиного податку третьої групи на поворотній основі, при її поверненні не включається до складу доходу такого платника». Але при цьому, на думку ДФСУ «діяльність юридичної особи – платника єдиного податку третьої групи з надання поворотної фінансової допомоги іншим юридичним особам (фізичним особам – підприємцям) на постійній основі може розглядатися як фінансове посередництво», яке є несумісним з перебуванням на спрощеній системі оподаткування.

Крім того, суттєвим моментом в отриманні позики платником єдиного податку є строк користування нею. Так ДПС України в листі від 11.02.2013 № 1990/6/17-1216, вказує: «зокрема, пп.3 пункту 292.11 ст.292 (Податкового) Кодексу встановлено, що до складу доходу, визначеного цією статтею, не включаються суми фінансової допомоги, наданої на поворотній основі, отриманої та поверненої протягом 12 календарних місяців з дня її отримання, та суми кредитів». Отже «податкові наслідки такої операції мають певні особливості, зумовлені податковим статусом позикодавця і терміном (строком, виправлено автором) повернення фінансової допомоги останньому». При цьому «надати кошти в позику під відсотки вправі лише фінансові установи».

Щодо строку, на який може надаватися позика, слід виходити з того, що ст.1049 ЦКУ містить диспозитивну норму, а саме надає право установити строк, на який надається позика, у договорі позики, не передбачаючи при цьому жодного обмеження. Тож строк позики визначають позикодавець і позичальник самостійно за взаємною згодою.

Що стосується суб’єктів відносин позики, то у разі отримання позики (так само як і кредиту) від нерезидента чи надання позики нерезиденту слід мати на увазі існування Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого Постановою НБУ від 17.06.2004 № 270, зареєстрованою в МЮУ 15.07.2004 за № 885/9484 (далі – Положення). Одразу слід зазначити, що НБУ вказаним Положенням регулює надання та отримання позик, кредитів, поворотної фінансової допомоги (усе разом називатиметься далі позикою) в іноземній валюті.

Особливість залучення позики від нерезидента полягає в тому, що таке залучення має відбуватися виключно через уповноважений банк, який повинен надати позичальнику згоду на обслуговування такої позики. Обслуговування уповноваженим банком здійснюватиметься лише в тому випадку, коли договір позики зареєстровано в НБУ і строк дії реєстрації ще не збіг. При цьому реєстрація договору має відбутися до фактичного отримання позики.

І ще, відповідно до п.1.4. Положення отримувати та повертати позику НБУ дозволяє виключно в безготівковій формі. Крім того, якщо позика між резидентами строками (ані мінімальними, ані  максимальними) не обмежена, то позика, яку одержують від нерезидентів резиденти – фізичні особи, не зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, може бути одержана на строк не менше ніж 180 календарних днів.

Уповноважений банк контролюватиме не лише саме отримання та погашення позики, а й розмір виплат за користування позикою із застосуванням максимальної процентної ставки. Відповідно до п.1.10 Положення НБУ окремим рішенням Правління встановлює максимальні процентні ставки за договорами в іноземній валюті 1-ї групи Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затвердженого постановою Правління НБУ від 04.02.1998 № 34, та договорами в іноземній валюті 2-ї або 3-ї групи Класифікатора, дотримання яких резидентами-позичальниками під час визначення умов договорів та проведення на їх підставі операцій є обов’язковим. Максимальна процентна ставка, що має бути дотримана за договором, визначається на дату реєстрації такого договору Національним банком або на дату перегляду розміру платежів, що впливають на розмір виплат за користування кредитом.

Реєстрація позики за участю нерезидента є необхідною для уможливлення здійснення операцій за такими договором, оскільки легітимізує обслуговування позики уповноваженим банком. Згідно з п.3.1. Положення обслуговування уповноваженим банком операцій за договором здійснюється лише за наявності реєстрації договору Національним банком. При цьому до обслуговування відносяться такі операції:

  • зарахування коштів на рахунок резидента-позичальника в уповноваженому банку, що надходять від нерезидента як кредит;
  • здійснення купівлі (продажу, обміну) іноземної валюти за кредитними операціями та платежами за цими операціями за дорученням резидента-позичальника;
  • перерахування коштів з рахунку резидента-позичальника для здійснення платежів у рахунок виконання боргових зобов’язань резидента-позичальника перед нерезидентом-кредитором, передбачених договором.

Тобто за відсутності реєстрації договору позики в НБУ неможливим буде ані отримати позику, ані повернути її, ані оплатити за нею проценти, комісії… Проте слід зазначити, що відсутність реєстрації договору позики від нерезидента не має наслідком визнання такого договору недійсним. Відсутність реєстрації просто унеможливлює його виконання.

Крім того, відповідно до ст.2 Указу Президента України «Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства» від 27.06.1999 № 734/99, яким установлено обов’язкову реєстрацію в НБУ договорів, що «передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за запозиченими у них кредитами, позиками в іноземній валюті», окрім вказаних вище наслідків відсутності такої реєстрації передбачено ще й відповідні санкції. Так у разі одержання резидентами позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів до резидентів застосовуються фінансові санкції – штрафи у сумі, еквівалентній 1% розміру одержаної позики.

Окрім наведених вище механізмів державного впливу на позикові відносини, слід не забувати ще й про тимчасові «втручання», до яких вдається НБУ в залежності від ситуації на ринку. Наприклад, відповідно до постанови НБУ «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» від 13.12.2016 № 410, регулятор дозволив резидентам здійснювати погашення кредитів, позик (у тому числі фінансової допомоги) в іноземній валюті за договорами з нерезидентами не раніше строку, передбаченого такими договорами. При цьому під таким строком розуміється кінцева (найбільш віддалена) дата, яка визначена умовами договору для своєчасного виконання такого платежу.

Тобто по суті НБУ заборонив дострокове виконання резидентом-позичальником зобов’язань як за основною сумою кредиту/позики, так і за іншими платежами, установленими кредитним договором/договором позики.

 

Кредит

Як зазначено в ст.1 Закону 2664 фінансовий кредит – це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент. Тобто кредит – це позика під процент.

Однак кредитним відносинам у главі 71 ЦКУ виділено окремий § 2. Слід нагадати що про позику йдеться у § 1. А це вже говорить про те, що позика і кредит з точки зору ЦКУ не одне й те ж саме, хоча й мають багато чого спільного. І такий спрощений підхід як у Законі 2664 (фінансовий кредит – це позика під процент), ЦКУ не сприймає. Це не заважає у ЦКУ до відносин за кредитним договором застосовувати положення § 1. Проте положення про позику застосовуються до кредитних відносин у тому разі, якщо інше не встановлено у § 2 і не випливає із суті кредитного договору.

Першою особливістю, яка відрізняє кредит від позики є те, що обов’язковим суб’єктом кредитних відносин є банк або інша фінансова установа. Саме така обставина дозволила Верховному Суду у наведеній вище справі «вивести» позику з під дії Закону 2664. Тож позикодавець у відносинах кредиту і є, і називається кредитодавцем (ст.1054 ЦКУ).

Другою особливістю є обов’язкова письмова форма кредитного договору незалежно від суми кредиту. Недотримання письмової форми кредитного договору має наслідком його нікчемність. Тобто з точки зору ЦКУ кредитний договір в усній формі просто не існує і жодного наслідку не має.

Третьою особливістю кредитного договору є його консенсуальний характер. Так якщо договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей (реальний договір), то кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору. А така згода для кредитних договорів вважається, зазвичай, досягнутою, коли кредитний договір підписано. Навіть якщо кредит ще не надано. Про це свідчать положення ст.1056 ЦКУ, які дають виключний перелік підстав кредитодавцю відмовитися від надання кредиту (порушення процедури визнання позичальника банкрутом або наявність інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений), або відмовитися від подальшого кредитування позичальника (порушення позичальником встановленого кредитним договором обов’язку цільового використання кредиту).

Четвертою особливістю кредитних відносин є спеціальне регулювання порядку нарахування відсотків (ст.10561 ЦПК). ЦПК передбачає два види процентної ставки за кредитом:

  • фіксована ставка, яка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено кредитодавцем в односторонньому порядку. Умова договору щодо права кредитора змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, тобто неіснуючою у розумінні ЦПК;
  • змінювана процентна ставка. У разі застосування цього виду процентної ставки, кредитодавець самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов’язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. При цьому кредитодавець зобов’язаний письмово повідомити не лише позичальника, а й поручителя та інших зобов’язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. Крім того, порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Тобто порядок зміни процентної ставки має бути чітким і зрозумілим настільки, щоб спори щодо розміру процентної ставки у той чи інший період часу могли бути вирішені суто на об’єктивній основі. І цей порядок кредитодавець самостійно змінювати не вправі.

ЦПК встановлює диспозитивну норму, тобто таку, яка віддана на узгодження сторін, щодо встановлення розміру процентів, типу процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядку сплати процентів за кредитним договором. Усі ці умови визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Кредит можна отримати як від резидента, так і від нерезидента. У другому випадку порядок отримання кредиту є аналогічним порядку отримання позики, описаному вище.

Облігації

Одним із способів залучення позикових коштів є емісія боргових цінних паперів. Відповідно до ст.195 ЦК боргові цінні папери це такі, що засвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов’язання. А згідно зі ст.3 Закону України «Про цінна папери і фондовий ринок» від 23.02.2006 № 3480-IV до боргових цінних паперів, які можна використати для залучення коштів на бізнес-ідею, відносяться:

  • облігації підприємств;
  • ощадні (депозитні) сертифікати;
  • векселі.

Облігація – це цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником коштів, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії. Вони бувають:

  • відсотковими, тобто такими, за якими передбачається виплата відсоткових доходів або за якими відсоткова ставка дорівнює нулю;
  • цільовими, тобто такими, виконання зобов’язань за якими здійснюється шляхом передачі товарів та/або надання послуг відповідно до вимог, встановлених проспектом емісії, а також шляхом сплати коштів власнику таких облігацій у випадках та порядку, передбачених проспектом емісії облігацій;
  • дисконтними, тобто такими, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, яка виплачується власнику облігації під час її погашення, становить доход (дисконт) за облігацією.

 

Фінмоніторинг

Насамкінець слід нагадати про існування Закону № 1702, який регулює питання державного фінансового моніторингу, яким сукупність заходів, що здійснюються суб’єктами державного фінансового моніторингу і спрямовуються на виконання вимог законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Об’єктом фінансового моніторингу є дії з активами, пов’язані з відповідними учасниками фінансових операцій, які їх проводять, за умови наявності ризиків використання таких активів з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансування розповсюдження зброї масового знищення, а також будь-яка інформація про такі дії чи події, активи та їх учасників. Згідно зі ст.9 вказаного Закону контролюються шляхом здійснення ідентифікації та верифікації операції, які перевищують суму у 150 тисяч гривень. Тож, залучаючи інвестиції у сумі, що перевищують вказану слід бути готовим до уваги з боку державних органів.