Журнал “БухгалтеріяUA”, № 7, 11 лютого, 2019, стор. 45-48.

Новації туристичного збору (далі – збір) продовжують хвилювати готельний бізнес, що демонструють численні звернення читачів до редакції «БухгалтеріяUA». Отже нам знову є про що поговорити. Сьогодні розглянемо збір в аспекті його адміністрування.

Конспективно про адміністрування взагалі

Згідно з пп.14.1.1¹ ст.14  ПКУ адміністрування податків, зборів – це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що:

• визначають інституційну структуру, зокрема, податкових відносин;
• організовують ідентифікацію, облік платників податків та об’єктів оподаткування;
• забезпечують: сервісне обслуговування платників податків; організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом.

Здійснення адміністрування податків, зборів віднесено до функцій контролюючих органів (ст.19¹ ПКУ), до яких у відповідності до ст.41 ПКУ, в першу чергу, відноситься центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику. Донедавна це була ДФС, яка наразі переживає черговий етап переформатування. Відповідно до Постанови № 1200[1] реорганізація ДФС здійснюється шляхом її поділу на: Державну податкову службу України та Державну митну службу України.

 

Новели адміністрування туристичного збору

Враховуючи суть адміністрування збору, можна виокремити наступні елементи його «покращення», що знайшли своє відображення в Законі № 2628[2].

В ПКУ з’явився перелік місць проживання (ночівлі), до якого окрім готелів, кемпінгів, мотелів, гуртожитків для приїжджих, хостелів, будинків відпочинку, туристичних баз, гірських притулків, таборів для відпочинку, пансіонатів та інших закладів готельного типу, санаторно-курортних закладів, потрапили житловий будинок, прибудова до житлового будинку, квартира, котедж, кімната, садовий будинок, дачний будинок, будь-які інші об’єкти, що використовуються для тимчасового проживання (ночівлі). Тобто мова йде про так званий «приватний сектор», прямо зазначений в ПКУ як місце, ночівля в якому тягне обов’язок сплатити туристичний збір.

Платниками збору залишилися громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, на якій діє рішення сільської, селищної, міської ради або ради об’єднаної територіальної громади (ОТГ). Проте істотно відрегульовано перелік пільговиків, що й відобразилося в цілому на колі осіб, зобов’язаних сплачувати збір. До цього кола потрапили іноземці у відрядженні, родичі третього і далі ступеня споріднення, навіть якщо вини приїхали погостювати у приватному секторі, друзі[3].

Податковими агентами також залишилися ті самі особи, однак новелою адміністрування збору є те, що перелік податкових агентів та інформація про них має бути розміщена та оприлюднена на офіційному веб-сайті сільської, селищної, міської ради або ради ОТГ. З цього слід зробити простий логічний висновок про те, що відсутність суб’єкта господарювання у цьому переліку знімає з нього обов’язок отримувати, звітувати та сплачувати збір.

Крім того мають з’явитися так звані місця справляння збору, які визначатимуться рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради або ради ОТГ. Що це будуть за місця, поки що рано говорити. Можливо місця прибуття туристів: вокзали, аеропорти, автостанції, якісь пости на в’їзді у населений пункт. У цих місцях, очевидно й видаватимуть документ, який свідчитиме про сплату збору. Цей документ і повинна вимагати особа, яка здійснює тимчасове розміщення платника збору у місцях проживання (ночівлі), що належать їй на праві власності або на праві користування та, очевидно, відмовляти у поселенні за відсутності такого. При цьому ПКУ забороняє повторну сплату збору за один і той самий період перебування платника на території однієї адміністративно-територіальної одиниці, на якій встановлено збір (пп.268.6.1 ст.268).

Виходить, що на вокзалі курортного містечка місцевий мешканець, який пропонує кімнату для відпочинку, має переконатися, що у туриста є відповідний документ (можливо це буде якась квитанція чи довідка), що свідчить про сплату ним збору на відповідний період. Без цього документа поселяти туриста у себе в «приватному секторі» не варто, бо наслідком буде адміністративний штраф за порушення порядку сплати збору за ст.163¹⁷ КпАП[4]. Розмір адміністративного штрафу для податкових агентів може сягати 1700 грн. (100 нмдг), а за вчинене повторне порушення протягом року – 3400 грн. (200 нмдг).

 

Увага! Місця справляння збору готельного бізнесу, який здійснюють юридичні особи та приватні підприємці, за умови включення їх до переліку податкових агентів, що міститиметься на сайті відповідного місцевого органу, вказаних суб’єктів господарювання не стосуються.

 

Як будуть адмініструвати туристичний збір?

Поки що відповіді на це питання немає, оскільки рішення про встановлення збору віднесено до компетенції відповідної сільської, селищної, міської ради або ради ОТГ. Закон № 2628 у п.3 та п.4 вказує, що на 2019 рік скасовується дія принципу стабільності податкового законодавства. Це стосується рішень відповідної місцевої ради або ради ОТГ щодо встановлення порядку справляння, ставки збору та інших його елементів. Такі рішення діятимуть без дотримання вимоги прийняття їх за півроку до початку нового бюджетного року. Тому далі йтиметься про те, як теоретично можливо адмініструвати туристичний збір.

 

Податкова інформація, яка допоможе адмініструванню

ПКУ щодо терміну «податкова інформація» (адже саме вона потрібна контролюючим органам для виконання покладених на них функцій та завдань відповідно до п.74.3 ст.74 ПКУ), відсилає нас до Закону про інформацію[5]. Відповідно до ст.16 цього Закону податкова інформація – це сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб’єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому ПКУ.

Перелік інформації, яку законодавець відносить до податкової, встановлено ст.72 ПКУ. А перелік суб’єктів, які зобов’язані надавати контролюючим органам податкову інформацію, міститься у ст.73 ПКУ.

Порядок періодичного подання інформації органам державної податкової служби та отримання інформації зазначеними органами за письмовим запитом, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2010 р. № 1245 (далі – Порядок № 1245). Як видно з назви цього Порядку, податкова інформація може бути отримана контролюючим органом у два способи:

1. Через періодичне її подання відповідними суб’єктами інформаційних відносин. Йдеться про тих, хто зобов’язаний періодично звітувати податковим органам.
2. На запит контролюючих органів. Тут мається на увазі інформація, яка не подається періодично.

 

Запит контролюючого органу щодо податкової інформації не може бути безпідставним. Тобто просто сказати: «Дайте нам усе, що у вас є, а ми вже потім вирішимо, що з тим робити», в устах контролерів звучатиме неправомірно і безпідставно. Правомірним запит про подання інформації є за наявності хоча б однієї з підстав, зазначених у п.12 Порядку.

Зрозумілим і логічним буде те, що контролюючий орган цікавитиме податкова інформація щодо кількості потенційних платників збору у розрізі внутрішнього та в’їзного туризму, кількості днів перебування їх у місцях тимчасового розміщення (ночівлі).

Таку інформацію можна буде отримати у податкових агентів, перелік яких повинен бути розміщений на сайті відповідної місцевої ради або ради ОТГ. Проте податківцям доведеться або довіритися отриманій інформації, або ж не довіритися і призначити на підставі п.78.1 ст.78 ПКУ документальну позапланову перевірку.

Тут і виникає питання про те, яким чином під час перевірки може бути виявлена необхідна податківцям податкова інформація щодо кількості діб, які фізична особа прожила на території відповідної місцевої ради або ради ОТГ, статусу такої особи тощо.

Статус потенційного платника збору має значення для того, щоб правильно вирахувати ставку, максимальні розміри якої встановлено пп.268.3.1 ст.268 ПКУ (для внутрішнього туризму становить до 0,5%, а для в’їзного – до 5% від розміру мінімальної зарплати, встановленої на 1 січня звітного (податкового) року, для однієї особи за одну добу тимчасового розміщення).

Відповідно до пп.14.1.277 ст.14 ПКУ «внутрішній туризм для цілей розділу XII цього Кодексу – переміщення в межах території України громадян України та/або осіб, які постійно проживають на території України, в пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях.

В’їзний туризм для цілей розділу XII цього Кодексу – прибуття на територію України та/або переміщення в межах території України осіб, які постійно не проживають на території України, в пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях».

Відповідно до ст.3 Закону № 1382[6] документами, до яких вносяться відомості про місце проживання, є у тому числі паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання. А згідно зі ст.4 Закону № 5492[7] єдиний державний демографічний реєстр в межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.

Оскільки відповідно до пп.14.1.277 суб’єктами внутрішнього туризму окрім громадян України є особи, що мають постійне місце проживання в Україні, то слід звернути увагу на те, що відповідно до ст.31 Закону № 5492, документом, який посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні, є посвідка на постійне проживання[8], яка оформляється іноземцям та особам без громадянства (незалежно від віку), які мають дозвіл на імміграцію в Україну.

З викладеного вище слід дійти висновку про те, що максимальна ставка збору для внутрішнього туризму у розмірі 0,5% застосовується до платників збору, якими є громадяни України та особи, які постійно проживають на території України, і статус яких підтверджується документально відповідно до ст.5 Закону України від 18.01.2001 № 2235-III «Про громадянство України»[9].

 

Персональні дані туристів

Зрозуміло, що усі документи, що підтверджують статус туриста містять інформацію з персональними  даними, адже відповідно до ст.2 Закону№ 2297[10] персональні дані – це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Сама ж фізична особа, про персональні дані якої йдеться, є суб’єктом персональних даних.

Стаття 10 Закону № 2297 регулює порядок використання та захисту персональних даних. При цьому згідно зі ст.13 цього ж Закону під зберіганням персональних даних передбачаються дії щодо забезпечення їх цілісності та відповідного режиму доступу до них, а ст.14 дозволяє поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних або уповноваженої ним особи лише у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Персональні дані туристів, пожильців готелів та інших осіб відповідно до ст.15 Закону № 2297 підлягають видаленню або знищенню у тому числі у разі припинення правовідносин між суб’єктом персональних даних та володільцем чи розпорядником бази, якщо інше не передбачено законом. Тож відповідь керівника готелю (головного бухгалтера) на запитання контролерів про те, хто саме проживав у готелі, може звучати так: «Не пам’ятаю. усі персональні дані гостей, які виїхали, ми знищуємо у відповідності до Закону № 2297».

Для доступу контролерів до персональних даних туристів у готелях (інших місцях розміщення, що надають готельні послуги) є згода таких туристів, оскільки ст.16 Закону № 2297 встановлює правило, відповідно до якого порядок доступу до персональних даних третіх осіб визначається умовами згоди суб’єкта персональних даних, наданої володільцю персональних даних на обробку цих даних, або відповідно до вимог закону. Тож у разі запиту контролерами персональних даних туристів у податкового агента цілком правомірною буде відмова у доступі до персональних даних (ст.17 Закону № 2297).

Отже, законних підстав для отримання інформації, необхідної для перевірки правильності обрахунку суми туристичного збору, податківці не мають. Значить, вони не зможуть, переглянувши податкову декларацію з туристичного збору, обґрунтувати будь-який свій сумнів щодо правильності її складання.  Навіть якщо податківці й скористаються правом на позапланову документальну перевірку на тій підставі, що податковий агент не надасть вичерпну інформацію щодо утриманого збору, то доступ до такої інформації вони навряд чи отримають: і через те, що вона містить персональні дані, і через те, що її може просто не бути на момент перевірки.

У цьому разі, як не дивно, допомогти може адміністративний штраф. Так, відповідно до ст.188³⁹ КпАП недодержання встановленого законодавством про захист персональних даних порядку їх захисту, що призвело до незаконного доступу до них або порушення прав суб’єкта персональних даних, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб юридичних осіб і громадян – підприємців  у розмірі від 300 до 1000 нмдг (від 5100 до 17000 грн.).

Допомога цієї адміністративної відповідальності звісно ж не в тому, щоб сплатити штраф, а в тому, що зазначена ст.188³⁹ вказує: недодержання встановленого законом порядку захисту є правопорушенням, яке тягне юридичну відповідальність. А вимагати від платника податків вчинити адміністративне правопорушення навіть податківцям не дозволено. До того ж це просто нонсенс.

 

Фактичні перевірки як джерело податкової інформації

Навряд чи й такі перевірки стануть у нагоді податківцям у перевірці правильності стягнення та сплати збору до місцевого бюджету. Крім того, п.80.2 ст.80 ПКУ містить перелік підстав для проведення фактичної перевірки, серед яких відсутні підстави, які бодай з якоюсь неймовірною уявою можна віднести до перевірки правильності стягнення збору. Адже ані застосування РРО, ані здійснення інших розрахункових чи касових операцій, ані оформлення трудових відносин з персоналом готелю не дасть тих цифр, які можна було б використати для його стягнення.

Не допоможе контролюючому органу й контрольна розрахункова операція[11] (п.80.4), адже її неправильне проведення, тобто поселення одного туриста в готель без сплати збору дасть можливість визначити його суму лише щодо такого туриста. Ну хіба що може дасть можливість застосувати адміністративну відповідальність відповідно до нової ст.163¹⁷ КпАП, яка встановлює відповідальність платників збору та податкових агентів за порушення порядку справляння та сплати збору.

Хронометраж також в нагоді навряд чи стане (п.80.8). Відповідно до пп.14.1.264 ст.14 ПКУ хронометраж – це процес спостереження за веденням господарської діяльності платника податків, який здійснюється під час проведення фактичних перевірок та застосовується контролерами з метою встановлення реальних показників щодо діяльності платника податків, яка здійснюється на відповідному місці її провадження.

Навіть, якщо податківці проведуть біля рецепції у готелі тиждень, показники вони отримають досить умовні. Адже готельний бізнес, як відомо є високо залежним від сезону. А в Україні сезонність має істотне значення у цій сфері діяльності. Так на узбережжі Чорного моря деякі готелі працюють лише влітку, а взимку закриваються взагалі. Та і як податківці зможуть стверджувати, що заселення 20 туристів – іноземців у готель в серпні місяці протягом одного тижня свідчить про те, що й у листопаді таких іноземних туристів має бути стільки ж?

На згадку у цьому разі приходить одна історія від податкового інспектора, який здійснив хронометраж в одному з кафе. Запрошений після цього в податкову інспекцію підприємець на питання про те, як він може пояснити той факт, що протягом тижня, коли здійснювався хронометраж, було продано алкогольних напоїв утричі більше, аніж за тиждень потому і ще наступний тиждень також, дав таке пояснення: «Ви, хлопці, дуже фортові. Коли ви у мене в кафе, то в ньому двері не закриваються. Приходьте ще».

І на завершення слід вказати, що далеко не усі ризики, пов’язані з нарахуванням, стягненням та сплатою збору, ми маємо змогу описати в одному матеріалі. До того ж «креативність» податківців часто виходить за межі уяви платників податків. Тож залишається дочекатися рішень органів місцевого самоврядування щодо туристичного збору на 2019 рік, а вже потім відповідно реагувати на механізми його адміністрування.

[1] Постанова КМУ від 18.12.2018 р. № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України».

[2] Закон України від 23.11.2018 р. «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» № 2628-VIII.

[3] Докладніше про пільговиків див.: Сушальська Т. Туристичний збір-2019: хто виграв // БухгалтеріяUA. – 2019. – № 1 – 2. – С. 31.

[4] Докладніше див.: Сушальська Т. Туристичний збір у запитаннях та відповідях // БухгалтеріяUA. – 2019. – № 3 – 4. С. 35.

[5] Закон України від 02.10.92 р. № 2657-XII «Про інформацію».

[6] Закон України від 11.12.2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

[7] Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 р. № 5492-VI.

[8] Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджено постановою КМУ від 25.04.2018 р. № 321.

[9] Докладніше: Єфімов О. Туристичний збір: внутрішній та в’ізний туризм [Відповідь на запитання] // БухгалтеріяUA. – 2019. – № 1 – 2. – С. 43.

[10] Закон України від 01.06.2010 р. № 2297-VI «Про захист персональних даних».

[11] На практиці її зазвичай називають контрольною закупкою (прим. ред.).