Права користування як вклад до статутного капіталу

БухгалтеріяUA, № 46 (72), 11.11.2019, стор. 32-35

Марина КОСТЕНКО, партнер АО «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери», адвокат

Олександр ЄФІМОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери», доктор філософії права, доцент, адвокат, аудитор

 

Для визначення того, чи може право користування бути вкладом, або як частіше говорять, внеском до статутного капіталу товариства, потрібно дослідити правову природу вказаних відносин. Отже потрібно визначити, чи можливе формування статутного капіталу за рахунок майнових прав, уключаючи права користування.  І взагалі, слід з’ясувати чи має власник таких майнових прав повноваження передавати їх до статутного капіталу. А те, що права користування відносяться до майнових прав, сумнівів немає. Далі про це докладніше.

 

Чи можуть права користування бути вкладом

Щодо цього запитання звернемося, скажімо, до п.1 ч.1 ст.115 ЦКУ та ст.12 Закону № 1576[1], якими  визначено, що господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. У свою чергу, вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Також законодавством встановлено види майна, яке забороняється використовувати для формування статутного (складеного) капіталу господарського товариства.  А саме – це  бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, векселі, майно державних (комунальних) підприємств, яке відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майно, що перебуває в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом (ст.86 ГКУ, ст.13 Закону № 1576). Також ч.2 ст.13 Закону № 2275 передбачено, що товариство не може надавати позику для оплати вкладу учасника або поруку за позиками, кредитами, наданими третьою особою для оплати його вкладу.

Безпосередньо, ст.13 Закону № 2275[2] визначено, що вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери, інше майно, якщо інше не встановлено законом. Товариство не може надавати позику для оплати вкладу учасника або поруку за позиками, кредитами, наданими третьою особою для оплати його вкладу. Додаткові вклади можуть вноситися у негрошовій формі. У такому разі рішенням загальних зборів учасників визначаються учасники товариства та/або треті особи, які вносять майно, та його грошова оцінка.

Отже законодавством встановлені дві основні вимоги до майнових прав, для внесення їх як вкладу до статутного капіталу:

  • наявність їх грошової оцінки;
  • можливість їх відчужувати.

Якщо обидва фактори в наявності, то передача майнового права до статутного капіталу є правомірною.

Слід мати на увазі, що грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (ст.115 ЦКУ, ст.13 Закону № 1576).  А ст.13 Закону № 2275 уточнює, що грошову оцінку має мати вклад у негрошовій формі, що затверджується одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства. При створенні товариства така оцінка визначається рішенням засновників про створення товариства.

Так, відповідно до ст.7 Закону №  2658[3] проведення оцінки майна є обов’язковим у випадках:

  • створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності;
  • визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства.

 

Щодо можливості власника майнових прав передати їх до статутного капіталу

Відповідно до ст.320 ЦКУ власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

У свою чергу, ст.319 ЦКУ визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.  Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Майнові права вважаються майном і відносяться до нього. Вони є неспоживною річчю та визнаються речовими правами, бо пов’язані з річчю (відповідно до ст.190 ЦКУ), але прямого визначення поняття «майнове право» ЦКУ не містить.

Разом з тим, відповідно до ст.3 Закону № 2658 майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Відповідно до теорії права майнові права – це суб’єктивні права, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними (майновими) вимогами, які виникають між учасниками цивільного обороту з приводу розподілу цього майна[4].

Майнове право можна визначити як суб’єктивне цивільне право на майно, здатне до самостійного, незалежного від речі обороту в якості об’єкта цивільного права, майнові права можуть бути різними – і речовими, і зобов’язальними, і спадковими, і корпоративними, і виключними[5].

Вищий господарський суд України у постанові від 19.06.2008 р. у справі № 29/188-08[6] зазначає, що майнові права – це суб’єктивні права учасників правовідносин, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також із матеріальними (майновими) вимогами, що виникають між учасниками цивільного обігу з приводу розподілу цього майна та обміну (товарами, послугами, виконаними роботами, грошима, цінними паперами тощо). Таким чином, право користування належить до майнових прав.

Зазначений об’єкт – право користування – згідно зі ст.177 ЦКУ є об’єктом цивільних прав. Відповідно і такий внесок учасника у статутний капітал товариства є предметом цивільних правовідносин, який засвідчує участь особи у товаристві.

Отже, відповідно до вищевикладеного у власника є право передати як вклад до статутного капіталу товариства право користування належним йому майном. А товариство має право сформувати статутний капітал, у тому числі, правом користування майном, відсутні законодавчі заборони на здійснення вказаних дій. Також законодавством не встановлені будь-які додаткові вимоги для здійснення передачі права користування, як внеску до статутного капіталу товариства нерезидентом. Відповідно і вказані відносини мають однакове регулювання і для учасників-резидентів, і для учасників-нерезидентів, так як відповідно до ст.17 Закону № 2709[7] іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України. До того ж, у ст.2 Закону № 93/96 сказано, що іноземні інвестиції можуть здійснюватися, зокрема,  у вигляді будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав.

 

Щодо строку, на який може бути передано право користування

Статтями 14, 18 Закону № 2275 визначені строки для внесення вкладу учасниками при створенні товариства та строки для внесення додаткових вкладів. А ст.24 цього Закону визначає строки повернення учаснику, його правонаступнику вартості частки такого учасника. Ні вищевказаними положеннями законодавства, ні іншими нормами законодавства не передбачено таку обов’язкову умову як встановлення строку, на який майнові права передаються до статутного капіталу. Проте слід мати на увазі, що учасник товариства, який здійснює свій вклад майновими правами, якими він користується на строковій основі, не може передати такі майнові права як внесок до статутного капіталу на строк користування, що перевищує строк, протягом якого такий учасник сам вправі користуватися такими правами. Так само слід мати на увазі й те, що відсутність обов’язку встановити строк користування майновими правами, що передаються як внесок до статутного капіталу, не є тотожним відсутності права на встановлення такого строку в межах строку користування самим учасником.

 

Щодо права товариства передавати майнові внески в оплатну оренду третім особам

Для визначення можливості передавати майно в оренду третім особам товариством, до статутного капіталу  якого внесено право користування таким майно, потрібно проаналізувати визначення понять «право користування», «право розпорядження», ст.761 ЦКУ. Відповідно до ч.1 ст.761 ЦКУ право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Відповідно, для передання майна у найм товариство повинно мати або статус власника такого майна, або володіти майновими правами.

Оскільки власником майна залишається учасник товариства, то потрібно визначити, якими саме майновими правами повинно володіти товариство для наявності повноважень передавати таке майно у найм відповідно до ч.1 ст.761 ЦКУ.

Верховний Суд України висловив наступну позицію у листі від 01.07.2013 «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ»: «…відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.)…».

Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпоряджання означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Відповідно до теорії права користування – це закріплена нормами права можливість власника або інших осіб на вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб та інтересів, а право користування – це передбачене законодавством повноваження особи одержувати матеріальні, культурні та інші блага від майна, речей відповідно до їх корисних властивостей і господарського призначення. Право користування пов’язане із правом володіння. Право користування є одним із повноважень власника і здійснюється ним в межах, встановлених законом. Воно може належати особі, яка не є власником, на підставі закону або договору.

 Право користування – право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Відповідно до теорії право розпорядження – це одна з правомочностей, яка складає зміст права власності (ст. 317 ЦК України), що полягає у можливості власника вирішити юридичну долю речі на свій розсуд: продати, подарувати та ін.

З вищевикладеного, а також змісту ст.115, 177, 190, 317 ЦКУ, ст.66, ч.1 ст.86 ГКУ, ч.1 ст.13 Закону № 1576 випливає висновок, що за загальним правилом товариству належить майнове право користування на майно. Отже товариство має повноваження розпоряджатися вказаним правом користування, у тому числі і способом визначеним ч.1 ст.761 ЦКУ  – шляхом передання вказаного майна у найм. При цьому, ч.1  ст.774 ЦКУ встановлено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Товариство буде правомочне передавати майно (майнові права) в оренду третім особам за плату за наявності однієї із умов:

  • встановлення у договорі передання майнових прав користування до статутного капіталу як вкладу учасника умови, що передання товариством майна у користування іншій особі можливе без згоди учасника;
  • при не встановленні вказаної умови у договорі, товариству необхідно отримувати згоду такого учасника перед кожним переданням майна у користування іншій особі.

 

Щодо можливості державної реєстрації права користування нерухомим майном

Відповідно до ст.182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 4, ч.1 ст.5 Закону № 1952[8] , п.57 Порядку № 1127[9] передбачена можливість реєстрації інших речових прав на нерухоме майно. Але ані Законом № 1952, ані Порядком № 1127 окремо не визначено порядок реєстрації права користування нерухомим майном, конкретний перелік документів необхідних для такої реєстрації. Хоча відповідно до ст.182 ЦКУ, ст.4 Закону № 1952 право користування як речове право підлягає державній реєстрації. І п.14 ч.1 ст.27 Закону № 1952 визначено, що підставами для державної реєстрації прав є, у тому числі, інші документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно. А п.57 Порядку № 1127 визначено, що для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв’язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов’язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, також подається документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.

Отже, на підставі ч.1 ст.8 ЦКУ слід застосувати аналогію закону, та послатися на п.48 Порядку № 1127 для визначення документів, які підтверджують передання права користування у власність товариства як внесок до статутного капіталу, а саме:

1) документ, що посвідчує право власності особи на майно, що передається у власність юридичної особи (крім випадку, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав);

2) акт приймання-передачі майна або інший документ, що підтверджує факт передачі такого майна.

Справжність підписів на акті приймання-передачі майна або іншому документі, що підтверджує факт передачі такого майна, засвідчується відповідно до Закону № 3425[10].

Як бачимо, внесення прав користування до статутного капіталу пов’язано з дотриманням чималих законодавчо-правових норм. Не менш важливим є бухгалтерсько-податковий облік операцій із внесення прав користування в обмін на корпоративні права. Про це ми ще будемо говорити в наступних публікаціях.

[1]Закон України від  19.09.91 р. № 1576-XII «Про господарські товариства» (діє в частині повного та командитного товариств).

[2] Закон України від 06.02.2018 р. № 2275-VIII «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

[3] Закон України від 12.07.2001 р. № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

[4] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – У 2 ч./за заг. ред. Я.М.Шевченко. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – Ч.2 С.235.

[5] Стор. 118, 119 Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т.4: Об’єкти. Правочини. Представництво. Строки/За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФОП Лисяк Л.С., 2010. – 768 с.

[6] Див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/2046813

 

[7] Закон України від 23.06.2005 р.  № 2709-IV «Про міжнародне приватне право».

[8] Закон України від 01.07.2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

[9] Порядок  державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою КМУ  від 25.1.2015 р. № 1127 (в редакції постанови КМУ від 23.08.2016 р. № 553).

[10] Закон України від 02.09.93 р. № 3425-XII «Про нотаріат».