Питання: Українське підприємство уклало контракт на поставку своєї продукції німецькому підприємству. За відправлену партію товару на наш валютний рахунок надійшли кошти в повній сумі вказаній в інвойсі, проте платником тих коштів, як вказано у платіжному банківському  документі, є не підприємство-покупець, а керівник того підприємства. У банківському документі чітко вказано номер нашого інвойсу, по якому здійснена оплата. Банк такі кошти нам зараховує на рахунок. Але ж  це не є зовсім вірно. Чи може бути небезпечною дана ситуація для українського підприємства?

У заголовній частині контракту вказано прізвище та ім’я керівника німецького підприємств. Власне від нього, а не від самого підприємства-покупця надходять на наш рахунок кошти за відвантажену нами продукцію. Тобто платник не є зовсім сторонньою особою у наших відносинах проте, здійснюючи оплату, німецька сторона не вказує дані контракту, лише посилається на номер інвойсу.

На мою думку, слід укласти додаткову угоду, у якій прописати можливість здійснення оплати третьою особою а саме директором, і вказати його прізвище та ім’я.  Оплату ми отримали від конкретної фізичної особи, а не від юридичної, з якою було укладено контракт.  

Відповідь: Перше, що треба врахувати у цій ситуації, це те, що відносини, про які йдеться у питанні, виникли між резидентами різних держав. Тому важливою є відповідь на питання про те, право якої країни до таких правовідносин застосовується.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 № 2709-IV у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно із цим має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ст.43 цього ж Закону сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої статті 32 Закону «Про міжнародне приватне право», при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору купівлі-продажу, є продавець. Тобто у таких випадках застосовується право країни продавця. У нашому випадку – право України.

Як видно із запитання, договір купівлі-продажу (поставки) укладено між юридичними особами України та іншої держави. Керівник іноземної юридичної особи, якщо він не вказаний у договорі як сторона, для якої виникають певні права і обов’язки, є третьою особою. Відповідно до ст.511 Цивільного кодексу України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

А відповідно до п.4 ч.1. ст.512 ЦКУ кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов’язку боржника третьою особою.

Таким чином, законодавство України передбачає можливість виконання зобов’язання юридичної особи її керівником. У такому разі такий керівник набуває статусу кредитора для юридичної особи, керівником якої він є.

Відповідно до п.4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженого наказом МФУ від 08.10.1999 № 237, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.10.1999 за № 725/4018 дебітори – це юридичні та фізичні особи, які внаслідок минулих подій заборгували підприємству певні суми грошових коштів, їх еквівалентів або інших активів.

Звісно, що для правильного відображення в обліку оплати, отриманої від керівника, бажаним є отримання документу, яким врегульовано відносини юридичної особи – покупця та її керівника, з якого буде логічно випливати той факт, що такий керівник є дебітором для юридичної особи – продавця (наприклад, договір поруки), або що він уповноважений юридичною особою у той чи інший спосіб виконати її зобов’язання від її імені (наприклад, довіреність чи доручення).

Щодо валютного законодавства слід мати на увазі, що відповідно до ст.13 Закону України «Про валюту і валютні операції» від 21.06.2018 № 2473-VIII Національний банк України має право встановлювати граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів. У разі встановлення Національним банком України граничного строку розрахунків за операціями резидентів з експорту товарів грошові кошти підлягають зарахуванню на рахунки резидентів у банках України у строки, зазначені в договорах, але не пізніше строку та в обсязі, встановлених Національним банком України. Строк виплати заборгованості обчислюється з дня митного оформлення продукції, що експортується.

Таким чином, валютне законодавство приділяє увагу тому, куди мають бути зараховані кошти за експортними операціями – на рахунки резидентів у банках України. При цьому такі кошти мають бути ідентифіковані як такі, що надійшли на виконання певної операції саме резиденту з експорту товару. Щодо ідентифікації самого платника законодавство вимог не висуває.

У наведеному запитанні йдеться про те, що у платіжному документі є посилання на інвойс (рахунок), виставлений резидентом за експортовану продукцію. Цього банку вистачило для того, щоб ідентифікувати платіж як здійснений за відповідною експортною операцією. Отже, валютне законодавство порушено не було.