Щодо застосування статті 1212 ЦК України

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо застосування деяких положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Закону України «Про заставу»

(справа № 910/6939/20)

І. Зміст запиту № 108/0/27-21 від 22.09.2021.

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п.п.3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду № 1 від 02.02.2018, щодо застосування статті 1212 ЦК України поставлені наступні запитання:

  1. Чи є обов’язковим для застосування статті 1212 ЦК України встановлення обставин того, чи сформована земельна ділянка, як об’єкт права оренди, чи визначені межі, чи є кадастровий номер, а також чи інформація про неї занесена до Державного земельного кадастру?
  2. Яким чином визначається розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою у наведеній вище ситуації?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  • Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV – ЦКУ;
  • Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III – ЗКУ;
  • Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755-VI – ПКУ;
  • Закон України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV – Закон №161;
  • Закон України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 № 1378-IV – Закон №1378;
  • Закон України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 №3613-VI – Закон № 3613;
  • Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т.З.: Юридична особа/ за ред. проф. І.В. Спасибо-Фатаєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: Страйд 2009. – 736 с.
  • Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 2: Об’єкти. Ц 58 Правочини. Представництво. Строки та терміни. Позовна давність. Особисті немайнові права фізичної особи І за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Харків : ЕКУС, 2021.-784 с. – (Серія «Коментарі та аналітика»).
  • Українське цивільне право: Навчальний посібник. – 2-е вид. змін, і дон. К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 308 с.
  • Цивільне право України. Загальна частина : підручник / за ред. О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. – 4-те вид., стереотипне.- К.: Юрінком Інтер, 2014, – 976 с. ISBN 978-966-667-593-7.
  • Цивільне право України. Особлива частина : підручник / за ред. О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. – 4-те вид., стереотипне.- К.: Юрінком Інтер, 2014, – 1176 с. ISBN 978-966-667-594-4.

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

  1. Дослідження поняття та видів об’єктів цивільних прав (цивільних правовідносин).
  2. Дослідження земельної ділянки як об’єкта цивільних правовідносин, зокрема, орендних.
  3. Аналіз застосування статті 1212 ЦК України.
  4. Дослідження визначення розміру безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою.

 

Дослідження поняття та видів об’єктів цивільних прав (цивільних правовідносин).

Під об’єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) розуміють усе те, з приводу чого виникають відповідні правовідносини. Безоб’єктних цивільних відносин не існує. Суспільні відносини (у тому числі цивільні), позбавлені об’єкта, стають безглуздими.

Під об’єктом, як одним із елементів цивільного правовідношення необхідно розуміти те, з приводу чого вступають у правовідносини. Об’єктами цивільного права можуть бути як предмети матеріального світу, так і нематеріальні блага.

Відповідно до ст. 177 ЦКУ об’єктами цивільних прав (правовідносин) можуть виступати:

а) речі, у тому числі гроші та цінні папери;

б) майнові права;

в) результати робіт;

г) послуги;

д) результати інтелектуальної творчої діяльності;

ж) інформація;

з) інші матеріальні та нематеріальні блага.

З огляду на особливості того чи іншого об’єкта законодавець визначає і відповідний їх правовий режим, оборотоздатність, особливий порядок захисту.

Основним і найпоширенішим об’єктом цивільних прав виступають речі.

Відповідно до положень ст. 179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Тобто речі – це об’єкти матеріального світу, що призначені задовольняти потреби людини і щодо яких можуть виникнути цивільні права та обов’язки. Юридичне значення відіграють лише ті речі, які мають корисні властивості, що дозволяє їх експлуатувати.

Як уже зазначалося, по підношенню до речей як об’єктів права суб’єкти набувають цивільних прав та обов’язків. Оскільки речі є предметами матеріального світу, то ці права та обов’язки є майновими. Вони можуть бути як речовими, так і зобов’язальними. Тобто з приводу речей можуть набуватися й право власності та права на чужі речі, а також укладатися договори або виникати недоговірні зобов’язання.

Саме речі є предметом (об’єктом) таких договорів як купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, найм (оренда) та інші.

Різноманітність речей викликає необхідність в їхній класифікації, завдяки чому стає можливим визначити, які речі можуть виступати об’єктами певних правовідносин, і які ними бути не можуть.

Наука цивільного права та ЦКУ (ст. ст. 181, 183-189) вирізняють такі основні класи речей:

  • Рухомі та нерухомі.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (ст. 181 ЦКУ).

 

  • Подільні та неподільні.

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ст. 183 ЦКУ).

 

  • Визначені індивідуальними або родовими ознаками.

Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною (ст. 184 ЦКУ).

Правове значення цього поділу полягає у тому, що предметом одних договорів можуть бути виключно речі, визначені індивідуальними ознаками (найм (оренда), позичка), інших – тільки речі, визначені родовими ознаками (контрактація, позика), а в окремих договорах предметом можуть бути речі, що визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками (купівля-продаж, міна, зберігання).

  • Споживні та неспоживні.
  • Головні речі і приналежні.
  • Складові частини речі та складні речі.
  • Продукцію, плоди та доходи.

 

Дослідження земельної ділянки як об’єкта цивільних правовідносин, зокрема, орендних.

Перш за все варто зазначити, що ЦКУ, не містить визначення земельної ділянки, хоча регулює право власності на неї (ч. 3 ст. 373) та право її найму (оренди) (ст. 792).

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗКУ земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Особливістю земельних ділянок як об’єктів цивільних прав, як нерухомості є їхня багатофункціональність, абсолютна непереміщуваність, а також специфіка індивідуалізації.

Важливими характеристиками земельної ділянки як об’єкта права, особливо при вчиненні з ним правочинів, є її площа та місце розташування. При цьому, на відміну від вимог до місця розташування будинків, будівель, для яких досить вказівки адреси, для земельних ділянок необхідне просторове відображення місця їх розташування на картографічній основі.

 

Індивідуалізація земельної ділянки як об’єкта прав здійснюється фізично та юридично. При цьому одне від іншого не віддільне за своєю сутністю.

Державний земельний кадастр можна вважати «фізичним кадастром», записи якому відображають земельні ділянки як фізично існуючі об’єкти, а основний принцип його ведення можна визначити як «один кадастровий номер – одна річ». Згідно з чинним законодавством державний кадастровий облік земельної ділянки – це момент її фактичного виникнення. Адже встановлення меж (поряд із місцем розташування) є не тільки засобом індивідуалізації земельної ділянки, але і способом створення самого об’єкта права.

 

Відповідно до положень ст. 1 Закону № 3613 державна реєстрація земельної ділянки – це внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Ведення кадастру має відбуватися в єдиній системі державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру.

Юридична індивідуалізація земельної ділянки пов’язана з державною реєстрацією прав на неї. Вона має здійснюватися відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень. При цьому Державний реєстр речових прав на нерухоме майно взаємодіє з Державним земельним кадастром (ст. 33 вказаного Закону).

 

Отже, виникнення земельної ділянки як об’єкта цивільних прав пов’язане з подвійною реєстрацією – кадастровою реєстрацією самої земельної ділянки та державною реєстрацією прав на неї як на об’єкт нерухомості. Зазначене випливає з приписів частин 9 та 10 ст. 791 ЗКУ, відповідно до яких земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, і сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Створення (формування) земельної ділянки як об’єкта нерухомості являє собою складну формалізовану публічну процедуру, що включає визначення її меж, розмірів і складу, відображення місця розташування нерухомого майна на картографічній основі, присвоєння йому індивідуального кадастрового номера, а також державну реєстрацію права власності на земельну ділянку й інших передбачених законом прав. При цьому частина землі може бути залучена в цивільний оборот і набуває правового режиму нерухомості лише після послідовного проходження всіх трьох етапів.

 

Таким чином, з аналізу усього вищевикладеного випливає, що земельна ділянка може бути об’єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Тобто лише щодо сформованої та зареєстрованої в передбаченому чинним законодавством порядку земельної ділянки, як об’єкта цивільних правовідносин, суб’єкти можуть набувати цивільних прав та обов’язків. Не сформована земельна ділянка, без визначених меж, місцезнаходження, кадастрового номера не є об’єктом цивільних правовідносин, зокрема, орендних.

 

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 759 ЦКУ за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

При цьому, згідно з ч. 1 ст. 760 ЦКУ предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Частина 1 ст. 93 ЗКУ встановлює, що право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Так, відповідно до ст. 3 Закону № 161 об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. При цьому ст. 15 зазначеного Закону серед істотних умов договору оренди землі зазначає об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки).

Таким чином, зазначене ще раз свідчить про те, що об’єктом земельно-орендних правовідносин може виступати виключно індивідуально-визначена сформована земельна ділянка з визначеними межами, розмірами і складом, з присвоєним кадастровим номером та державною реєстрацією прав на неї.

 

Аналіз застосування статті 1212 ЦКУ

Відповідно до положень ст. 1212 ЦКУ особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Положення глави 83 ЦКУ, до складу якої входить чотири статті, регулюють такі два види позадоговірних зобов’язань, як зобов’язання, що виникають внаслідок або безпідставного набуття, або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої особи (потерпілого).

Тобто предметом регулювання цієї глави ЦКУ є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

 

Стаття 1212 ЦКУ містить загальні положення про зобов’язання, що виникають у зв’язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави.

При регулюванні означених відносин, згідно з положеннями цієї глави, необхідно враховувати наступне:

1) Суб’єктами зобов’язань, що виникають з безпідставного збагачення (тобто набувачем і потерпілим), можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а також держави, територіальні громади, Автономна Республіка Крим.

2) Термін «майно», що вживається в частині першій статті має на увазі як предмети зовнішнього матеріального світу (матеріальні об’єкти), так і майнові або зобов’язальні права (наприклад, право власності на речі чи гроші; право вимоги виконання зобов’язань третіми особами тощо).

3) Для виникнення зобов’язання з безпідставного збагачення необхідна наявність хоча б двох умов: перше — збільшення або збереження майна однією стороною (набувачем), з одночасним зменшенням його у іншої сторони (потерпілого); друге — відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення або збагачення за підставою, яка згодом відпала. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

4) Згідно з частиною другою цієї статті правила, закріплені в главі 83 ЦКУ, застосовуються незалежно від того, чи виникло безпідставне збагачення внаслідок поведінки набувача майна, самого потерпілого, третіх осіб або виникло мимоволі.

5) Як зазначалося вище, частина перша цієї статті припускає можливість виникнення двох видів зобов’язань з безпідставного збагачення: перший вид — зобов’язання, що виникли внаслідок безпідставного придбання (майно набувача збільшується, майно потерпілого зменшується); другий вид — зобов’язання, що виникли внаслідок безпідставного збереження (збереження майна з боку набувача і зменшення або не збільшення майна з боку потерпілого).

Прикладами першого виду зобов’язань можуть бути такі: помилкове повторне виконання зобов’язань (повторна поставка товарів, повторна оплата рахунків тощо); помилкова поставка товарів (або помилковий перерахунок коштів) на адресу неналежного набувача та ін.

Прикладами другого виду зобов’язань є такі: несплата послуг, якими фактично скористувався набувач (наприклад, комунальних, при відсутності договору); виконання зобов’язань замість третіх осіб (наприклад, одним з учасників податку за земельну ділянку, що знаходиться в спільній сумісній власності декількох осіб — співвласників житлового будинку, що розташований на цій ділянці); або ж несплата набувачем грошових коштів потерпілому за користування його майном (речами) без договору найму (оренди) чи дозволу.

 

Як уже зазначалося вище, предметом договору найму може бути лише річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ) (ч. 1 ст. 760 ЦКУ).

Отже, визначальним в останньому прикладі є те, що зобов’язання, які виникають у зв’язку з безпідставним збереженням набувачем несплачених грошових коштів потерпілому за користування його майном (речами) без договору найму (оренди) чи дозволу, можуть виникати лише у випадку якщо набувач користувався (користується) індивідуально визначеним майном (речами) потерпілого.

Тобто майном (річчю) наділеним тільки йому властивими ознаками, що вирізняють його з-поміж іншого однорідного майна (речей), індивідуалізуючи його.

Якщо ж це розглядати в контексті земельної ділянки, то потерпілий має право на стягнення безпідставно збережених коштів як плати за користування земельною ділянкою лише в тому випадку, якщо така земельна ділянка є індивідуалізованою, тобто наділеною лише їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших земельних ділянок. Такими індивідуальними ознаками для земельної ділянки є її межі, місце розташування та розмір, індивідуальний кадастровий номер.

 

Окрім того, несформована земельна ділянка не є об’єктом цивільних прав, а відтак у суб’єктів права не можуть виникати щодо неї ані права, ані обов’язки, зокрема, і обов’язок щодо сплати коштів за користування такою землею.

 

Дослідження визначення розміру безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою.

 

Відповідно до положень ст. 1212 ЦКУ особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

З аналізу цієї норми слідує, що особа, яка без достатньої правової підстави зберегла у себе кошти, які підлягали сплаті за користування земельною ділянкою потерпілому (власнику земельної ділянки), зобов’язана повернути їх останньому в повному обсязі.

При цьому, як уже зазначалося, потерпілий має право на стягнення безпідставно збережених коштів як плати за користування земельною ділянкою лише в тому випадку, коли така земельна ділянка сформована як об’єкт цивільних прав, має визначені межі і кадастровий номер та інформація про неї внесена до Державного земельного кадастру.

 

Що стосується визначення розміру безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою, яка є об’єктом цивільних прав, то згідно зі ст. 206 ЗКУ використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю — це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Земельним податком є обов’язковий платіж, що справляється із власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Із наведеного вбачається, що чинним законодавством розмежовано поняття «земельний податок» і «орендна плата» за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Так, платниками земельного податку можуть виступати виключно власники земельних ділянок та земельних часток (паїв) або постійні землекористувачі. Платниками ж орендної плати – орендарі.

Таким чином, доки особа, якій відведено земельну ділянку, не є власником або постійним землекористувачем такої ділянки, то останній не є суб’єктом плати за землю у формі земельного податку. При цьому, єдино-можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 ПКУ).

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗКУ право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (ст. 125 ЗКУ). Аналогічні положення закріплені і в Законі України «Про оренду землі», зокрема, у ст. ст. 1, 6 цього Закону.

Згідно з положеннями ст. 21 Закону № 161 орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).

Відповідно до п. 288.1 ПКУ підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, при цьому річна сума платежу, а точніше її мінімальна та максимальна межа, розрахована та встановлюється у п. 288.5 ПКУ.

Згідно з абзацом 1 п. 289.1 ПКУ для визначення розміру орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Крім того, згідно з абзацом 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 1378 нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки, зокрема, комунальної власності.

При цьому дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки (ч. 2 ст. 20 Закону № 1378).

Таким чином, з аналізу цих норм слідує, що нормативна грошова оцінка є основою (базою) для визначення розміру орендної плати, розрахунок розміру орендної плати здійснюється на підставі витягу з технічної документації про нормативно грошову оцінку.

А тому розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою у вигляді розміру орендної плати, повинен розраховуватись на підставі витягу з технічної документації про нормативно грошову оцінку за весь час користування земельною ділянкою без оформлення орендних відносин.

 

Враховуючи викладене слід дійти таких висновків:

  1. Встановлення обставин щодо того, чи сформована земельна ділянка, як об’єкт права оренди, чи визначені межі, чи є кадастровий номер, а також чи інформація про неї занесена до Державного земельного кадастру є обов’язковим для застосування статті 1212 ЦК України.
  2. Розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою у вигляді розміру орендної плати, повинен розраховуватись на підставі витягу з технічної документації про нормативно грошову оцінку за весь час користування земельною ділянкою без оформлення орендних відносин.

 

          Член Науково-консультативної ради при ВС,

          доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

         

          Єфімов О.М.

      26 жовтня 2021 року