Іпотекодержатель і його права: процесуальні і матеріальні

Posted on by

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо питання участі іпотекодержателя (третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору) під час розгляду справ про поділ іпотечного майна, яке перебуває в спільній сумісній власності

(справа № 523/8641/15)

І. Зміст запиту від 17.03.2023 № 523/8641/15

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018, щодо прав іпотекодержателя поставлені наступні запитання:

 

  1. Якщо іпотекодержатель залучений до участі у справі як третя особа лише на стадії апеляційного провадження у порядку пункту 1 частини 1 статті 365 ЦПК України, то з урахуванням вимог ч. 4 статті 389 ЦПК України (районний суд порушив його права) чи повинен іпотекодержатель (у нашому випадку його сингулярний правонаступник у порядку цесії) спочатку оскаржити рішення районного суду в апеляційному порядку?
  2. У силу положень статей 17, 23 Закону України «Про іпотеку» чи обов’язковою є участь іпотекодержателя у справі про поділ іпотечного майна подружжя?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  • Цивільний процесуальний кодекс України від 103.2004 №1618-IV;
  • Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 №898-IV;
  • Сімейний кодекс України від 10.01.2002 №2947-ІІІ;
  • Євтухич І.М. Участь третіх осіб у цивільному процесі. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія юридичні науки. 2014. № С. 168–171.
  • Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин власності між подружжям. Дис. … канд.юр.на-ук. Спец. 12.00.03. цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. К. 2002. 190 с.
  • Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: науково-практичний коментар. К. Правова єдність. 2009. 432 с.
  • Розгон О.В. Договори у сімейному праві України: монографія. К. Ін Юре. 2018. 301 с.
  • Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. За заг. ред. І.В. Жилінкової. Х. Ксилон. 2008. 855 с.
  • Ратушна С.І. Право спільної сумісної власності на земельну ділянку. Дис. … докт.філ. Спец. 081 Право. Хмельницький. 2021. 251 с.
  • Мироненко В.П., Пилипенко С.А. Сімейне право: підручник. К. Правова єдність, 2008. 477 с.
  • Мічурін Є.О. Поділ і виділ нерухомого майна: теоретичні та практичні аспекти. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2010. No 4 (51). Ч. 2. С. 173–181.
  • Гриняк А.Б. Спільна сумісна власність фізичних осіб: окремі питання виникнення та припи-нення. Приватне право і підприємництво. 2008. No 8. С. 29–32.

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

  1. Дослідження питання участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
  2. Дослідження обов’язковості участі іпотекодержателя під час справ про поділ іпотечного майна подружжя.

 

Дослідження питання участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

 

Відповідно до ч.1 ст.42 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 №1618-IV (далі – ЦПК України) [1]: «У справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи»,

За ч.1 ст.53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

Відповідно до ч.6 цієї ж статті  треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов’язки, встановлені ст.43 цього Кодексу.

Отже, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору мають наступні права та обов’язки:

Права:

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;

2) подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам;

3) подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

4) ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;

5) оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;

6) користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

Обов’язки:

1) виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу;

2) сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи;

3) з’являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов’язковою;

4) подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази;

5) надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні;

6) виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки;

7) виконувати інші процесуальні обов’язки, визначені законом або судом.

Як зазначає Євтухич І.М., обидві групи третіх осіб віднесені законом до осіб, які беруть участь у справі, а значить є юридично зацікавленими. Характерними особливостями участі третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору є такі: їх заінтересованість у результатах розгляду цивільної справи зумовлена нормами матеріального права, а тому вони захищають свої власні інтереси у справі; вони користуються загальними правами, які надані особам, що беруть участь у справі; участь третіх осіб у справах позовного провадження сприяє оперативному вирішенню спірних правовідносин й об’єктивному встановленню юридичних фактів, включаючи права та обов’язки суб’єктів цих правовідносин; вони мають право брати безпосередню участь у розгляді справи або відмовитись від такої участі, але наступне рішення суду буде мати для них преюдиційне значення.

Слушною є думка стосовно того, що третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на будь-якій стадії процесу розгляду справи може припинити свою участь у справі, але формально її необхідно вважати такою, що брала участь у справі, якщо вона належним чином була повідомлена про розгляд справи і про залучення її як третьої особи [4, с. 3].

З аналізу ч.4 ст.389 ЦПК України слід дійти висновку про те, що вказана норма, а саме «Особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки учасника справи» стосується тих осіб, які не брали участі у справі, що не може бути застосованим до ситуації, коли третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору вже була залучена до участі на стадії апеляційного провадження, адже фактично вона вважається такою, що брала участь у справі та набула статус, передбачений ст.42 ЦПК України.

Тобто для застосування ч.4 ст.389 ЦПК України необхідним є оскарження особою, яка не брала участі у справі саме рішення місцевого суду, а не судового рішення суду апеляційної інстанції. Однак в такому разі не враховується ситуація, коли суд апеляційної інстанції скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення або змінює рішення суду першої інстанції (п.2. ч.1 ст.374 ЦПК України). В такому разі особа, яка не брала участі у справі, може набути процесуальної та матеріальної заінтересованасті у процесі лише внаслідок ухвалення судового рішення судом апеляційної інстанції, і уведення умови обов’язкового оскарження нею рішення місцевого суду є нелогічним. Таку особу може цілком влаштовувати рішення місцевого суду, оскільки воно не порушує її прав та охоронюваних законом інтересів, та, водночас, не влаштовувати рішення саме апеляційного суду. Тобто йдеться про те, що рішення суду першої інстанції після його перегляду в апеляційній інстанції може за своєю резолютивною частиною бути істотно іншим, протилежним рішенню місцевого суду.

Отже, застосування вимоги ч.4 ст.389 ЦПК України слід вважати правомірним у тому випадку, коли особа оскаржує рішення саме суду апеляційної інстанції, та не оскражує рішення місцевого суду, або ж навіть просить касаційний суд залишити в силі рішення місцевого суду, скасувавши рішення суду апеляційної інстанції.

 

 

Дослідження обов’язковості участі іпотекодержателя під час справ про поділ іпотечного майна подружжя

 

Згідно зі ст.69 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 №2947-ІІІ (далі – СК України) [3] дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

За загальним правилом майно, набуте подружжям під час шлюбу, у разі поділу, буде належати їм на праві спільної часткової власності, до того ж, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Варто зауважити, що поняття «поділу майна подружжя» включає низку дефініцій.

Зокрема, Ариванюк Т.О. вказує, що це правочин, спрямований на припинення режиму спільності на майно особами, які перебувають або перебували у шлюбі [5, с. 131].

Ромовська З.В. зазначає, що поділ є припиненням режиму об’єкта права спільної сумісної власності щодо майна подружжя [6, с. 112].

Розгон О.В. розуміє його як договір, спрямований на припинення режиму спільної власності подружнього майна і встановлення права приватної власності кожного з подружжя стосовно визначених договором речей [7, с. 95].

Як припинення права спільної власності і виникнення на його основі права власності кожного із колишніх співвласників на окреме майно, поділ визначає й Жилінкова І.В. [8, с. 233].

Ратушна С.І. розглядає поділ через призму його наслідку: переходу від права спільної сумісної власності до права власності окремих осіб [9, с. 181].

Зі свого боку, Мироненко В.П. та Пилипенко С.А. підходять до визначення поділу, як одного з способів припинення права спільної сумісної власності на вимогу одного або обох із подружжя, який полягає в тому, що спільне майно ділиться між подружжям, у результаті чого спільна власність припиняється і кожний із подружжя стає самостійним власником виділеної йому частки [10, с. 170-171].

Окрім цього, Мічурін Є. О. наголошує, що поділ майна і визначення користування майном у натурі варто відмежовувати, адже «перше вказує на визначення часток як результат поділу; друге – визначення користування майном у натурі без припинення спільної часткової власності на майно, а саме – при невизначеності, наявності спору дозволяє визначити, наприклад, яким саме: приміщенням у житлі буде користуватися особа, яке майно в реальному вираженні припадає на її частку» [11, с. 175].

Водночас, Жилінкова І. В. вважає, що для розпорядження часткою у спільній власності подружжю не є обов’язковим визначати порядок користування майном [8, с. 367].

Варто також наголосити, щодо сутнісної відмінності поділу та виділу майна подружжя.

На думку Гриняка А.Б. припинення права спільної сумісної власності на окремі об’єкти чи на все майно в цілому можливе внаслідок як спільних підстав для припинення права власності, так і на підставі специфічних підстав припинення спільної власності – поділу і виділу. Оскільки спільна сумісна власність є безчастковою, поділ спільного майна, виділ частки з нього здійснюється лише після попереднього визначення частки власників у праві на спільне майно. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється [12, с. 175].

З іншого боку, Розгон О.В. вказує, що результатом виділу частки зі спільного майна подружжя є припинення спільної власності та виникнення права власності на окрему річ [7, с. 100].

Подібну позицію займає й Мічурін Є.О. зазначивши, що поділ спільного майна застосовується для визначення часток у спільній сумісній власності, внаслідок чого спільна сумісна власність перетворюється у спільну часткову, але, якщо в результаті припинення права спільної власності виникає особиста приватна власність кожного із подружжя на частину колишнього спільного майна, доречно говорити про «виділ майна» [7, с. 95].

Отже, розмежовуючи поняття поділу та виділу подружнього майна варто вказати, що під час поділу режим спільної сумісної власності майна трансформується у режим спільної часткової, а під час виділу – майно зі спільної часткової власності переходить у особисту приватну власність.

Питання розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя визначено у ст.67 СК України: дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Тобто, можливість здійснювати розпорядження майном у кожного з подружжя настає лише після поділу такого майна (тобто припинення спільної сумісної власності), і наступного визначення правового режиму майна. Таке визначення може бути здійснене як одночасно з процедурою поділу майна, так і після. До того ж, визначення частки та її виділ в натурі подружжя може взагалі не вчинити, а продовжити користування своїми частками майна без зміни їх правового режиму власності.

Згідно зі ст.9 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон №898-IV) [2] іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено Законом №898-IV. Водночас, виключно на підставі згоди іпотекодержателя іпотекодавець може відчужувати предмет іпотеки.

Відповідно до ст.17 Закону №898-IV іпотека припиняється у випадку припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Тобто до припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору іпотекодавець не може розпоряджатися іпотечним майном без згоди іпотекодержателя.

Однак, у разі поділу іпотечного майна подружжя право власності дружини та чоловіка буде встановлено у рівних частках, а право спільної сумісної власності буде припинено. Тобто предмет іпотеки, як об’єкт права власності, припиняє своє існування та виникають два нових об’єкта права власності. Іншими словами відбувається зміна юридичної долі речі, що за своєю суттю є аналогічним відчуженню, переходу права власності.

Згідно з ч.1, 2 ст.23 Закону №898-IV у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки.

З огляду на вказане згода іпотекодержателя на поділ іпотечного майна, з визначенням часток кожного з подружжя є обов’язковою. Умови ст.9 Закону №898-IV про згоду іпотекодержателя, має бути дотримано щодо здійснення іпотекодавцем правочинів з відчуження майна.

 

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що:

  1. Виходячи зі змісту норми ч. 4 ст.389 ЦПК України, іпотекодержатель, як особа, на чиї права впливає рішення саме суду апеляційної інстанції, а не рішення місцевого суду, вправі оскаржити рішення суду апеляційної інстанції без обов’язкового оскарження рішення місцевого суду.
  2. Встановлення режиму спільної часткової власності майна внаслідок здійснення поділу є аналогічним відчуженню цього майна, а тому, для такого поділу майна обов’язковою є згода іпотекодержателя. Отже, залучення іпотекодержателя у справу про поділ майна подружжя слід вважати обов’язковим, оскільки рішення суду в такій справі впливатиме на права іпотекодержателя.

 

         

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

 

  Єфімов О. М.

  11 квітня 2023 року