Зловживання державним реєстратором своїми правами

ВИСНОВОК НАУКОВО-ПРАВОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ

(фахівця у галузі права)

з питань зловживання державним реєстратором своїми правами

Цей висновок експерта у галузі права щодо застосування аналогії закону підготовано на підставі Законів України «Про судову експертизу» та «Про наукову та науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 № 51/95-ВР, наказу Міністерства освіти і науки України «Про проведення державної акредитації фізичних та юридичних осіб на право проведення наукової та науково-технічної експертизи» від 12.01.2004 № 12, та звернення адвоката… (далі – Замовник), із замовленням про проведення науково-правової експертизи (підготовки висновку експерта у галузі права) стосовно зловживання державним реєстратором своїми правами.

У зверненні від 02.02.2024 Замовник зазначає обставини, на підставі яких формулює питання для проведення науково-правової експертизи.

 

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2011 у справі XXXXXXXXX визнано за Публічним акціонерним товариством «xxxxxбанк» право власності на майно за іпотечним договором, предметом якого є: торгівельний комплекс площею 9145,2 кв.м. (літера інвентарної справи А-2, Аʼ-2), дахова котельня (літера інвентарної справи В), огорожа (№1-3), замощення (І, ІІ) та трансформаторна підстанція (літера інвентарної справи Г),  що знаходиться за адресою XXXXXXX. Попередній власник об’єкта нерухомості – Приватне підприємство «XXXX».

21.06.2012 рішенням xxxxxx районного суду міста xxxxxx у справі № xxxx задоволено позовні вимоги xxxxx до ПП «XXXX», зокрема, визнано за XXXXX право власності на частку нерухомого майна, а саме на деякі приміщення, загальною площею 165,6 кв.м. (на 1 поверсі) за адресою ХХХХХХ.

10.07.2012 ХХХХХХ реєструє за собою право власності на ці приміщення площею 165,6 кв.м. за адресою: ХХХХХХ. До цього отримує відповідну адресу за рішенням міськради.

23.08.2012 ХХХХХХХ відчужує нежитлові приміщення площею 165,6 кв.м. на підставі договору купівлі-продажу ХХХХХХ. Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 07.09.2012: тип об’єкту – нежитлові приміщення торгівельного комплексу офіс №1; реєстраційний номер – ХХХХХ; примітки: нежитлові приміщення торгівельного комплексу офіс №1, а саме: приміщення першого поверху літ. «А-2, А1 -2» з №1-56 до №1-59, загальною площею 165, 6 кв.м.

11.04.2013 відбулась реєстрація права власності за ПАТ «хххбанк» на торгівельний комплекс площею 9145,2 м. кв. за адресою: ХХХХ, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна (тут і далі – РНОНМ) хххххх.

02.02.2017 апеляційній суд у справі №хххх скасовує рішення хххх районного суду міста ххххх від 21.06.2012 в частині визнання за хххххх права власності на нежитлові приміщення торговельного комплексу заг. площею 165.6 кв.м.

14.06.2017 хххххх районним судом міста хххх (набрало законної сили 20.09.2017) у справі № ххххх витребувано на користь ПАТ «хххбанк» з чужого незаконного володіння ххххххх. ці нежитлові приміщення площею 165,6 кв.м. за адресою: ххххх; скасовано державну реєстрацію права власності за ними.

20.11.2017 державним реєстратором відкрито розділ в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо  нежитлових приміщень площею 165,6 кв.м. за адресою: хххххх та внесено запис про скасування права власності на цей об’єкт нерухомості за ххххх. на підставі рішення ххххх районного суду міста Черкаси у справі № ххххх (без зазначення актуального власника).

26.07.2019 отримано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, відповідно до якої ПАТ «хххбанк» належить торговельний комплекс площею 9145,2 м. кв.  на ххххххх.

15.10.2019 на підставі рішення єдиного акціонера Акціонерного товариства «хххбанк» та рішенням загальних зборів акціонерів Акціонерного товариства АТ «хххбанк» останнє стало правонаступником АТ «ххххбанк» (реорганізація шляхом приєднання). Передавальним актом станом на 11.10.2019 передано усе майно, майнові права та обов’язки правонаступнику. Відбулась відповідна реєстраційна дія в Державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

23.04.2021 державний реєстратор ххххххх вчиняє реєстраційну дію на підставі заяви представника АТ «хххбанка». Представник АТ «ххххбанк» діє на підставі довіреності, якою уповноважено його вчиняти реєстраційні дії щодо об’єкта нерухомого майна площею 9145,2 м. кв. з РНОНМ ххххх.

Тобто державний реєстратор, перевіривши відсутність інформації про інших власників та/або обтяжень/суперечностей, вчинив реєстраційну дію на підставі однієї заяви щодо об’єкта нерухомості (РНОНМ ххххх), наслідком якої став поділ цього об’єкта нерухомості на два окремі об’єкта (торгівельний комплекс та нежитлові приміщення на першому поверсі).

В подальшому 06.09.2021 Наказом Міністерства юстиції України №хххх за результатом розгляду скарги скасовано вказане вище рішення державного реєстратора ххххх від 23.04.2021. А 05.11.2021 зареєстровано право власності на нежитлові приміщення (РНОНМ ххххх) за хххххх.

 

На підставі викладених обставин Замовник формулює наступні питання:

  1. Чи містяться в діях державного реєстратора хххххх ознаки зловживання своїми повноваженнями в розумінні об’єктивної сторони складу злочину за ст. 3652 ККУ?
  2. Чи наявний за описаних у запиті обставин елемент складу злочину, передбаченого ст. 3652 ККУ, – наслідки у вигляді істотної шкоди, тяжких наслідків тощо, якщо власник не втрачає невідворотно своє майно та повертає його у своє володіння/користування/розпорядження?

 

 

Висновок складено для подання до суду та інших установ.

 

Експерт про кримінальну відповідальність згідно із ст.384 КК України
за дачу завідомо неправдивого висновку попереджений.

 

_______________ Олександр ЄФІМОВ

 

Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  1. Конституція України України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
  2. Кримінальний кодекс України від від 05.04.2001 № 2341-III – ККУ;
  3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI – КПК;
  4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV – ЦКУ;
  5. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV – ЦПК;
  6. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV – ГКУ;
  7. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 №1798- XII – ГПК;
  8. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV – Закон;
  9. Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127, – Порядок;
  10. Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 р. № 55, – Інструкція;
  11. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп. секретар), Ю. Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад. прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Х. : Право, 2011. – 1128 с.;
  12. Слободянюк С. О. Місце та роль інституту державної реєстрації речових прав на нерухоме майно в правовій системі. Держава і право. 2011. Вип. 52. С. 298-303.
  13. Мариняк Н. Удосконалення нормативно-правового регулювання надання адміністративних послуг. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. 2017. № 861. С. 297-303;
  14. Ільчанінова Н. І. Адміністративні послуги як важлива складова діяльності органів публічного управління: понятійно-категоріальний апарат. Право та державне управління. 2018. № 1 (30) том 2. С. 16-21;
  15. Тамаря Я. В. Стадії адміністративної процедури з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Завальнюк (голов. ред.) Одеса : Видавничий дім “Гельветика”, 2017. Вип. 78. С. 150-156;
  16. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). — Т. 1: Загальні положення / За ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». — Х.: ФО-П Колісник А. А., 2010. — 320 с.;
  17. Фоменко М.В. Поняття істотної шкоди у складі корупційних правопорушень [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://univd.edu.ua/general/publishing/konf/17_10_2019/pdf/54.pdf;
  18. Марін О.К. «Істотна шкода» у складах кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.sulj.oduvs.od.ua/archive/2021/2/9.pdf;
  19. Харченко В.Б. Визначення істотної шкоди та тяжких наслідків за новою редакцією примітки до ст. 364 КК України [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://core.ac.uk/download/pdf/187223484.pdf;
  20. Кримінальне право України. Особлива частина. Підруч. за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К. Юрид. Думка.- 2004. – С. 493.
  21. «Словник української мови». Академічний тлумачний словник (1970—1980) [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://sum.in.ua/.
  22. Кузьмін Д. Л. Обліково-правові аспекти збитків і шкоди / Д. Л. Кузьмін // Проблеми теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу: міжнародний збірник наукових праць. Серія: Бухгалтерський облік, контроль і аналіз / відп. ред. д.е.н., проф. Ф. Ф. Бутинець. – Житомир: ЖДТУ, 2007. – Випуск 3 (9). – С. 112;
  23. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

 

Алгоритм науково-правового дослідження

 

Алгоритм цього наукового висновку відповідає переліку питань, винесених на дослідження.

 

Питання №1.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону (тут і далі в редакції, чинній станом на  23.04.2021) державний реєстратор, зокрема:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

– відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

– відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

– відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення реєстраційних дій обов’язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи;

5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження;

6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна у випадках, передбачених Законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону на кожний об’єкт нерухомого майна під час проведення державної реєстрації права власності на нього вперше у Державному реєстрі прав відкривається новий розділ та формується реєстраційна справа, присвоюється реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна.

Частина 3 ст. 13 Закону містить деякі наступні правові норми. Розділ Державного реєстру прав складається з чотирьох частин, що містять відомості про:

1) нерухоме майно та його ціну (вартість) (у тому числі ідентифікатор об’єкта будівництва (закінченого будівництвом об’єкта) в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва – для об’єктів нерухомого майна, яким присвоєно ідентифікатор до реєстрації відповідного речового права);

2) право власності та суб’єкта (суб’єктів) цього права;

3) інші речові права та суб’єкта (суб’єктів) цих прав, а також ціну (вартість) таких речових прав чи розмір плати за користування чужим нерухомим майном;

4) обтяження речових прав на нерухоме майно та суб’єкта (суб’єктів) цих обтяжень.

Частина 3 ст. 14 Закону визначає, що у разі поділу об’єкта нерухомого майна або виділу частки з об’єкта нерухомого майна відповідний розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються, а реєстраційний номер цього об’єкта скасовується. На кожний новостворений об’єкт нерухомого майна відкривається новий розділ Державного реєстру прав та формується нова реєстраційна справа, а також присвоюється новий реєстраційний номер кожному з таких об’єктів.

При цьому, згідно з ч. 6 ст. 14 Закону у разі закриття розділу Державного реєстру прав у зв’язку з наявністю в цьому реєстрі двох і більше розділів на один об’єкт нерухомого майна в результаті допущення технічної помилки розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа, відкриті пізніше, закриваються, а реєстраційний номер такого об’єкта скасовується.

Відомості про речові права, обтяження речових прав, що містяться в розділі Державного реєстру прав, що закривається як помилковий, одночасно із закриттям такого розділу переносяться до розділу Державного реєстру прав, відкритого раніше на об’єкт нерухомого майна.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону  у разі переходу права власності на об’єкт нерухомого майна або зміни відомостей про об’єкт нерухомого майна його реєстраційний номер не змінюється, крім випадків, передбачених статтею 14 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону державна реєстрація прав проводиться в такому порядку:

1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв;

2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав;

3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв;

4) перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень;

5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав);

6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав;

7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником;

8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Частина 9 ст. 18 Закону визначає, що заява про державну реєстрацію прав подається окремо щодо кожного об’єкта нерухомого майна.

Частиною 1 ст. 24 Закону до підстав відмови в державній реєстрації віднесено, зокрема, ситуації, коли подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Оскільки законодавче визначення поняття «суперечність» відсутнє, слід звернутись до словника. Так, суперечність сприймається як становище, при якому що-небудь одне виключає інше, несумісне з ним або протилежне йому; невідповідність чого-небудь чомусь; протиріччя [21].

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Абзацом 2 п. 12 Порядку (тут і далі в редакції, чинній станом на 23.04.2021) також передбачено, що під час розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор використовує відомості Державного реєстру прав, зокрема його невід’ємної архівної складової частини, а також Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування (п. 23 Порядку).

Тобто рішення державного реєстратора не може гуртуватися на сумнівах чи підозрах, а має містити законодавчо визначену підставу.

Згідно з п. 40 Порядку державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», іншими законами України та зазначеним Порядком, крім випадку, передбаченого абзацом другим цього пункту.

Згідно з деякими положеннями п. 54 Порядку для державної реєстрації права власності на нерухоме майно, утворене у результаті поділу, виділу частки або об’єднання, подається документ, що посвідчує право власності на нерухоме майно до його поділу, виділу частки або об’єднання, крім випадків, коли право власності на таке майно вже зареєстровано в Державному реєстрі прав або коли такий документ відсутній у зв’язку із втратою, пошкодженням чи псуванням. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно, утворене у результаті поділу, виділу частки або об’єднання, у випадку втрати, пошкодження чи псування документа, що посвідчує право власності на нерухоме майно до його поділу або об’єднання, проводиться виключно за умови встановлення державним реєстратором наявності зареєстрованих речових прав на підставі таких документів у Державному земельному кадастрі чи в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, або на паперових носіях інформації (в реєстрових книгах, реєстраційних справах, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації).

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно, утворене у результаті поділу іншого нерухомого майна, проводиться одночасно щодо всіх об’єктів, утворених у результаті поділу, крім випадку, коли в результаті такого поділу хоча б на один із об’єктів, утворених у результаті поділу, змінюється власник нерухомого майна, у тому числі припиняється право спільної власності.

Відповідно до п.п. 1.1, 1.2 Інструкції (тут і далі в редакції, чинній станом на 23.04.2021) остання визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна (далі – об’єкти нерухомого майна), крім земельних ділянок, та застосовується суб’єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об’єктів нерухомого майна (далі – суб’єкти господарювання) при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна.

Поділ та виділ частки в натурі здійснюється відповідно до законодавства з наданням Висновку щодо технічної можливості поділу об’єкта нерухомого майна (додаток 1) або Висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об’єкта нерухомого майна (додаток 2).

Тому слід підсумувати, що у випадку державної реєстрації поділу об’єкта нерухомого майна необхідне подання однієї заяви заявника (із наявними повноваженнями на вчинення реєстраційних дій із об’єктом, який поділяється), адже на момент звернення фактично існує лише один об’єкт нерухомості. І лише після державної реєстрації з’являються два новостворені об’єкта нерухомості, зміни до відомостей про які потребуватимуть подання двох окремих заяв.

При цьому враховуємо і положення Конституції України як норми прямої дії. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зокрема державні реєстратори,  зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [1].

Встановлення щодо органів державної вдали та органів місцевого самоврядування спеціально-дозвільного типу правового регулювання є найбільш відповідним способом впорядкування їх діяльності в умовах правової держави, позаяк забезпечує підпорядкування реалізації владних функцій вказаними органами та їх посадовими особами вимогам закону, вводить їх діяльність у чіткі, зрозумілі для усіх рамки і саме таким чином обмежує можливості прояву свавілля. Закріплюючи заборону державним органам діяти поза законом, Конституція України виходить з визнання пріоритету права перед державою, утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина як головного обов’язку держави.

Уповноважені державою органи не можуть на власний розсуд ухилятися від реалізації наданих їм повноважень, але й не мають права виходити за її межі, встановлені законодавством.

Частина друга вказаної статті Конституції України зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Спосіб – це визначене законом в їх компетенції те, яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень. Здійснюючи такі дії, уповноважені на виконання функцій держави органи мають спиратись не тільки на ті права і обов’язки, які передбачені законом, а й використовувати у своїй діяльності лише ті засоби, форми, прийоми, що безпосередньо передбачені законодавством [11].

Слободянюк С.О. обґрунтовує, що державна реєстрація має не технічний, а правостворюючий або правопідтверджуючий характер, і як юридичний факт є ненормативним актом, що здійснюється відповідним реєструючим органом,  мета якої полягає в мінімізації потенційної можливості порушень прав учасників обороту нерухомості. Натомість, певні труднощі виникають із виявленням елементу влади і підпорядкування в регулюванні відносин при проведенні державної реєстрації. Не слід забувати, що реєструючі органи безпосередньо не контролюють обіг нерухомості, а тільки додають йому певної організованості. Державна реєстрація, за загальним правилом, здійснюється за ініціативою приватних осіб. Така ситуація притаманна саме приватному праву [12].

Мариняк Н. зауважує, що адміністративно-правове регулювання адміністративних послуг має виходити з пріоритету інтересів громадян і організацій як безпосередніх споживачів адміністративних послуг. Нормативні акти Європейського Союзу у сфері надання адміністративних послуг указують, що інвестиції в людину є національним пріоритетом [13].

Якщо говорити про першоджерело процесу надання адміністративних послуг, то саме заява виступає у такій ролі. Заява фізичної або юридичної особи є обов’язковим елементом та формулює те, що саме необхідно особі, до яких пунктів чинного законодавства вона звертається [14].

Варто зауважити, що згідно зі сформульованою правовою позиції Великої Палати Верховного Суду, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18) – п. 6.13 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/1415/19 року від 19 січня 2021 року) [23].

Перевірка відомостей та документів є четвертою стадією у процедурі державної реєстрації речових прав на нерухомість. У науковій літературі відзначається, що саме на цій стадії відбувається процес пізнання державним реєстратором усіх обставин справи: він вивчає документи, їх зміст, тобто відповідність цих документів вимогам, які висуваються законодавством; відправляє письмові запити до органів, інформація від яких є необхідною для проведення законної державної реєстрації прав; направляє відповідні запити через Державний реєстр прав; отримує інформацію про наявність або відсутність податкової застави з Реєстру обтяжень рухомого майна; вивчає дані, які містяться в Державному реєстрі прав та у «старих» реєстрах [15].

Отже, оскільки законодавством не визначено вичерпного деталізованого переліку ресурсів та відомостей, який повинен перевірити державний реєстратор перед прийняттям рішення про державну реєстрацію, державний реєстратор повинен  виходити із пріоритету інтересів заявника. Тому якщо державному реєстратору надано документи щодо набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження (за відсутності суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями), він не може на власний розсуд ухилятися від реалізації наданих йому повноважень.

При цьому, відсутня і об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 3652  ККУ, у разі недотримання державним реєстратором, зокрема, ч. 3 ст. 14 Закону (в частині присвоєння кожному новоствореному у випадку поділу об’єкту нерухомого майна нового реєстраційного номеру), якщо подані документи та відомості не містять суперечностей щодо особи їх власника.

 

Питання №2

Згідно з ч.ч. 1, 4  ст. 3 ККУ законодавство України про кримінальну відповідальність становить ККУ, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Проте, на нашу думку, не заборонено застосування іншого нормативно-правового акта за аналогією під час характеристики елементів складу злочину, якщо така відсутня у ККУ.

Відповідно до ст. 365ККУ зловживання своїми повноваженнями аудитором, нотаріусом, оцінювачем, уповноваженою особою або службовою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, іншою особою, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі послуг експерта, арбітражного керуючого, приватного виконавця, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського судді (під час виконання цих функцій), або державним реєстратором, суб’єктом державної реєстрації прав, державним виконавцем, приватним виконавцем з метою отримання неправомірної вигоди, якщо це завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, –

карається штрафом від двох тисяч до чотирьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Те саме діяння, вчинене стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи, особи похилого віку або повторно, –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, з конфіскацією майна або без такої.

При цьому, згідно з приміткою до ст. 364 ККУ тяжкими наслідками вважаються такі наслідки, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. А істотною шкодою вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Як вказує Фоменко М., в доктрині кримінального права не склалося єдиного бачення щодо змісту поняття «істотна шкода», відмінностей між термінами «шкода», «збитки», «втрати».

Різниця у визначенні та сутності понять «шкода» і «збитки» безпосередньо знайшла своє відображення у положеннях ст. 45 КК України, яка, встановлюючи підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, наголошує на обов’язках особи після вчинення злочину повністю відшкодувати завдані нею збитки або усунути заподіяну шкоду.

Визначаючи підстави відшкодування спричиненої шкоди Цивільний кодекс України поділяє шкоду на майнову та моральну.

Відповідно до ст. 224 Господарського кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Загалом зміст поняття «істотна шкода» складає сукупність наступних ознак: 1) «істотна шкода» є різновидом суспільно небезпечних наслідків злочину; 2) істотна шкода може мати майновий характер, а також виражатися в негативних наслідках фізичного, морального чи іншого немайнового характеру. Такий розмір визначається з урахуванням важливості безпосереднього об’єкта злочину, порушених інтересів, а також можливості їх відновлення тощо.

На підставі вищевикладеного, істотна шкода охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб як конструктивна ознака складів злочинів, передбачених ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 3641, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 3652, ч. 1 ст. 367 КК України, має місце як у випадку спричинення матеріальних (майнових) збитків, так і у випадку заподіяння суспільно небезпечних наслідків нематеріального характеру. При чому саме факт визнання істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб чи спричинення таким правам та інтересам тяжких наслідків, дає змогу визнати вчинене злочином, а не іншим правопорушенням [17].

Як відмічає Марін О.К. у доктрині кримінального права існують три основні позиції щодо визначення змісту поняття «істотна шкода» у відповідних складах кримінальних правопорушень:

1) така шкода повинна мати виключно матеріальний, майновий характер і становити собою збитки в сумі, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

2) проведені у 2014 році зміни до Кримінального кодексу фактично нічого не змінили в розумінні змісту поняття «істотна шкода» для кримінальних правопорушень у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, її зміст визначається, як і раніше, як оціночне поняття;

3) компромісний підхід, який пропонує майновий зміст цієї ознаки, однак ураховує будь-яку шкоду, яку можна виміряти у грошовому виразі. Цей третій, компромісний, підхід підтримано Верховним Судом у низці рішень.

Невідповідна поведінка функціонера будь-якої юридичної особи, представника держави в найширшому змісті, «неправильне» надання публічних послуг не повинні залишатися поза реакцією з боку як юридичних осіб, так і держави. Однак це не означає, що будь-яке відхилення в нормальній службовій діяльності чи діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, становить собою кримінальне правопорушення, а отже, є реально суспільно небезпечною поведінкою.

Здається, що кримінальна відповідальність за порушення нормальної службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, повинна наставати за умови завдання реальної шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам [18].

Харченко В.Б. зауважує, що у переважній більшості випадків кримінальний закон пов’язує наявність суспільної небезпечності дії або бездіяльності суб’єкту злочину, передбаченого ККУ, з характером суспільно небезпечних наслідків. Адже саме така ознака, як правило, є критерієм відмежування злочину від інших видів протиправної поведінки (дисциплінарних, цивільно-правових, адміністративних правопорушень). Саме факт заподіяння певної шкоди у визначеному законом розмірі є вирішальною ознакою об’єктивної сторони більшості злочинів, передбачених Особливою частиною ККУ, що обумовлене специфікою юридичного складу законодавчою конструкцією цих злочинів.

Спричинена шкода та її розмір індивідуалізують злочин, визначають його значення, впливаючи на кваліфікацію вчиненого, розмір і вид покарання або є підставами, що унеможливлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання.

Різниця у визначенні та сутності наведених понять «шкода» та «збитки» безпосередньо знайшла своє відображення у положеннях ст. 45 ККУ, яка, встановлюючи підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, наголошує на обов’язках особи після вчинення злочину повністю відшкодувати завдані нею збитки або усунути заподіяну шкоду.

При цьому майнова шкода фактично ототожнюється із збитками, якими відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України, є:

  • втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
  • доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Фактично ототожнює поняття «шкода» і «збитки» й ч. 1 cт. 1192 ЦКУ, зазначаючи, що суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Майнова шкода – це будь-яке зменшення чи знищення майнового суб’єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого.

Автор також припускає, що у новій редакції примітки до ст. 364 КК України терміни «шкода» та «наслідки» включають спричинення охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб як майнової, так і моральної шкоди.

Головною у визначенні поняття «збитки» є формула, запропонована ще римськими цивілістами, згідно з якою майновою шкодою (збитками) вважалося обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи, яке складається з втрат наявного та втраченої вигоди [19].

При цьому, давно панує думка, що наслідки – це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна та нематеріальна шкода, яка спричинена злочинною дією та бездіяльністю об’єкта посягання охоронюваним законом суспільним відносинам та їх учасникам. Наслідки можуть бути матеріальні та нематеріальні.

До матеріальних наслідків відносять шкоду, яка завдається життю та здоров’ю людини (особиста матеріальна шкода) та шкоду майнового характеру (пошкодження або знищення майна, упущена вигода) [20].

Згідно зі ст. 127 КПК підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред’являються у порядку цивільного судочинства. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими ККУ. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, ККУ не врегульовані, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (ч.ч. 4, 5 КПК).

Науковці вказують, що відшкодування збитків є загальним способом захисту цивільних прав. Його універсальність полягає в тому, що, по-перше, у такій спосіб може бути захищено будь-яке суб’єктивне цивільне право чи інтерес за умов наявності майнової шкоди, і, по-друге, відшкодування збитків, на відміну від інших способів відшкодування майнової шкоди, застосування яких не у всіх випадках можливе, завжди здійсненне. Іншими словами, не існує юридичної неможливості задовольнити вимогу про відшкодування збитків.

Шкодою в цивільному праві вважається будь-яке утискання особистого немайнового чи майнового блага. Залежно від того, чи має шкода вартісну форму, яка виражається в грошових одиницях, її поділяють на майнову та немайнову (моральну). У свою чергу, майнова шкода також є неоднорідною категорією. Залежно від об’єкта, який зазнає утиску, розрізняють шкоду, завдану майну, майновим правам, життю чи здоров’ю фізичної особи тощо. Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Незважаючи на те, що відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК моральна шкода, як правило, відшкодовується грішми або іншим майном, таку грошову (майнову) компенсацію не можна називати збитками. На жаль, ст. 225 ГК до складу збитків включено матеріальну компенсацію моральної шкоди. [16].

Кузьмін Д.Л. наголошував, що шкода – це негативний наслідок (результат) певної дії, що проявляється у зменшенні або втраті (знищенні) певних благ (майнових чи немайнових), порівняно з тією ситуацією, коли б таких дій, що спричинили зменшення (втрату), взагалі не було [22].

Як приклад, що може бути застосований для розуміння шкоди (збитків) у разі вчинення реєстраційних дій, слід навести склад злочину, передбачений ст.416 ККУ, а саме порушення правил польотів або підготовки до них, а також порушення правил експлуатації літальних апаратів, що спричинило потерпілому тяжкі тілесні ушкодження або завдало матеріальної шкоди у великому розмірі.

Відповідно до примітки до ст.416 ККУ тяжкими наслідками у статтях 416 і 417 ККУ вважаються наслідки, які полягають у заподіянні матеріальної шкоди (збитків) у вигляді безповоротної втрати літального апарату, корабля або якщо вартість відновлення (ремонту) літального апарату, корабля у шістдесят тисяч і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

 

Таким чином, якщо власник не втрачає безповоротно своє майно, то його матеріальне благо не зменшується і не втрачається, адже повертається у його володіння. Він не зазнає втрат, збитків, шкоди. А тому й відсутні підстави для відшкодування йому збитків, оскільки їх не було завдано. Відповідно, відсутній і елемент складу злочину, передбаченого ст. 365ККУ у вигляді істотної шкоди, тяжких наслідків тощо.

 

 

Висновки:

  1. Оскільки законодавством не визначено вичерпного деталізованого переліку ресурсів та відомостей, який повинен перевірити державний реєстратор перед прийняттям рішення про державну реєстрацію, державний реєстратор повинен виходити із пріоритету інтересів заявника. Тому якщо державному реєстратору надано документи щодо набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження (за відсутності суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями), він не може на власний розсуд ухилятися від реалізації наданих йому повноважень.

При цьому, відсутня і об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 3652  ККУ, у разі недотримання державним реєстратором, зокрема, ч. 3 ст. 14 Закону (в частині присвоєння кожному новоствореному у випадку поділу об’єкту нерухомого майна нового реєстраційного номеру), якщо подані документи та відомості не містять суперечностей щодо особи їх власника.

  1. Якщо власник не втрачає безповоротно своє майно, то його матеріальне благо не зменшується і не втрачається, адже повертається у його володіння. Він не зазнає втрат, збитків, шкоди. А тому й відсутні підстави для відшкодування йому збитків, оскільки їх не було завдано. Відповідно, відсутній і елемент складу злочину, передбаченого ст. 3652 ККУ у вигляді істотної шкоди, тяжких наслідків тощо.

 

 

 

 

 

Додатки:

  1. Копія Диплома кандидата юридичних наук ДК № 034635
  2. Копія Атестата доцента ДЦ № 046372.
  3. Витяг з Постанови Пленуму Верховного Суду № 3 від 7 лютого 2020 року.

 

 

 

Склав: Єфімов Олександр Миколайович,

доцент, доктор філософії права (кандидат юридичних наук), доцент кафедри цивільного та трудового права Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, член Науково-консультативної Ради Верховного Суду.

 

18 березня 2024 року