Продовжуючи свої думки про щасливий шлюб та своє “я” у ньому, вірніше про взаємовиключення цих двох явищ, хочу звернути Вашу увагу на другу заповідь Ісуса Христа: “Люби свого ближнього, як самого себе“.

Усі пояснення цієї заповіді, які мені зустрічалися до цього дня, були зосередженні на тому, щоб пояснити, що людина за своєю природою себе любить. Причому йдеться не про самолюбство, а про любов до того усього доброго, чесного, правдивого, що є в нас. І полюбивши ближнього так само, як любимо ми себе, ми зрозуміємо і виконаємо цю другу заповідь Господа.

Пропоную тепер поглянути на цю заповідь з іншого боку. Як викладачеві права, мені іноді треба розглядати певні явища з різних точок зору, у різних площинах. Так от, “любити ближнього як самого себе” може означати з одного боку любити так само, як самого себе. А може означати: любити ближнього у якості самого себе, як частину самого себе.

Ні в якому разі не претендую на першість у такому погляді. Хоча би тому, що друге значення любити когось саме як частину самого себе означає, що така першість немає ніякого значення.

Тобто якщо ближнього сприймати як частину свого “я”, а своє “я”, як частину ближнього, то хіба не більш зрозумілим стає:

1. Лейбніц із думкою про те, що: “любити, означає знаходити власне щастя у щасті іншого“,

2. чи австрійська мудрість про те, що щастя – це єдина річ яка подвоюється, коли ним ділишся,

3. чи Герман Гессе, який вважав, що “інтенсивно можна жити лише за рахунок власного “я“.

Може саме таку любов до ближнього й мав на увазі Ісус Христос, заповідаючи нам любити ближнього як самого себе?