Опубліковано в журналі “Заработная плата” № 9, вересень 2013 року, стор.22-24

Запитання: Чи зобов’язане підприємство забезпечувати працівника коштами на відрядження у вигляді авансу, зважаючи на те, що у ст. 121 КЗпП сказано, що «працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв’язку з службовими відрядженнями», а Інструкція про відрядження поширюється лише не бюджетні установи та організації?

Відповідь: Відповідно до ст.121 Кодексу законів про працю України наймані працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв’язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.
Наказом Міністерства фінансів України від 17.03.2011 р. № 362, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.03.2011 р. за № 410/19148, у новій редакції викладено Інструкцію про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджену наказом МФУ від 13.03.1998 р. № 59, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 31.03.1998 р. № 218/2658. Пунктом 1 Розділу І цієї Інструкції встановлено, що службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів, на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи. То ж з набранням чинності нової редакції цієї Інструкції її дія обмежилася лише стосовно органів державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів. На підприємства, що не мають стосунків із бюджетним фінансуванням діє цієї Інструкції не поширюється. Іншого нормативного акту, яким регулювалися б відносини щодо відрядження найманого працівника підприємства, що не відноситься до бюджетної сфери, законодавство України не містить.
Проте, відповідно до ст.13 КЗпП у колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема гарантії, компенсації, пільги. Відповідно до ст.29 КЗпП до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний, у тому числі роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору.
Відповідно до ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 01.07.1993 р. № 3356-XII окрім інших умов колективного договору, у ньому встановлюються гарантії, компенсації, пільги; режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку; умови і питання охорони праці. Крім того, цією ж статтею встановлено право його сторін передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Окрім колективного договору, особи, що вступають у трудові відносини з роботодавцем, укладають з ним трудовий договір. Відповідно до ст.3 КЗпП трудові відносини регулюються законодавством про працю. Вони виникають на підставі трудового договору, яким відповідно до ст.21 КЗпП є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно із ст.1 Закону України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р. № 2694-XII охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності. Спосіб компенсації витрат найманого працівника, пов’язаних із його відрядженням, цілком можна віднести до системи заходів та засобів, що відносяться до охорони праці. Видача найманому працівникові авансу на відрядження має на меті забезпечення його можливістю проживати у належних умовах та харчуватися належним чином. Чинне законодавство не містить обов’язку найманого працівника здійснювати депонування (накопичення) грошових коштів з метою їх витрачання у ймовірному відрядженні. Тож відсутність грошових коштів у працівника на момент відправлення його у відрядження є цілком ймовірним. Таким чином, незабезпечення працівника такими коштами шляхом видачі йому авансу може поставити під загрозу його здоров’я та працездатність, а забезпечення його авансом цілком може усунути таку загрозу, а тому може бути віднесено до заходів з охорони праці.
У ст.127 КЗпП йдеться про обмеження відрахувань із заробітної плати. Відповідно до п.1.частини 1 цієї статті відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу, у тому числі, для погашення невитраченого і своєчасно не повернутого авансу, виданого на службове відрядження. Це свідчить про правомірність включення умов (способу та порядку) щодо компенсування витрат найманого працівника на відрядження до колективного договору та трудового договору з найманим працівником, як істотної їх умови.
Відповідно до ст.5 Закону «Про охорону праці» під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Враховуючи викладене вище, слід дійти висновку про те, що роботодавець зобов’язаний забезпечувати працівника коштами на відрядження у вигляді авансу лише у тому разі, коли такий обов’язок передбачено колективним чи трудовим договором, іншими розпорядчими актами підприємства (положеннями, наказами, інструкціями…), які містять у собі умови праці. В усіх інших випадках видавати аванс у зв’язку з направленням працівника у відрядження є правом роботодавця, а не його обов’язком.