Якось від нас пішов один наш партнер. Ми не сварилися і гроші не ділили. Він просто вирішив спробувати себе в іншій сфері діяльності. Інший наш працівник запитав у мене, чи засмутився я від такої «втрати». І коли я сказав, що я зрадів, він мені не повірив.
Тепер хочу пояснити Вам. Уявіть, що Ви їдете у поїзді і в купе зустрічаєте цікаву людину. У Вас в розпорядженні вечір і частина ранку. Десь годин 5 часу. Ваш сусід по купе виявився дуже цікавою та комунікабельною людиною і Ви багато чого дізналися, спілкуючись з ним. Та й просто Вам було приємно провести цей час.
На пероні після зупинки поїзда Ви прощаєтесь з цією людиною, кажете їй відверто слова вдячності за цікаве спілкування. Невже Ви будете засмучені через те, що час спілкування закінчився, оскільки поїзд приїхав. Далі у Вас своє життя, у нього – своє. Можливо Ви ще зустрінетеся, а можливо й ні. Але навряд чи будете засмучені.
Життя – це шлях, який ми проходимо з різними попутниками. Одні з нами йдуть довший шлях, інші – коротший. Але усі йдуть зі мною рівно стільки шляху та часу, скільки їм потрібно йти у тому ж напрямку, що й мені. І якщо протягом цього часу моя дорога була цікавішою завдяки попутнику, то чому я маю засмучуватися, коли вона закінчилася? А якщо дорога цікавішою через попутника не стала, то тим більше, чи є сенс засмучуватися через те, що шляхи розійшлися? Як бачите, в жодному разі причин для смутку немає. А от для радості – є, якщо попутник був цікавим.
Ви мені вірите, що я не засмучуюсь, коли хтось від нас йде?