Колись вже писав про стабільність, про те, що її не існує. Вона існує лише в уяві тих, хто її прагне. Йшлося того разу про гарантії, які людина прагне отримати у своєму житті, а насправді ж просто перекладає на інших відповідальність за це саме власне життя (http://yefimov.com.ua/?cat=5).

Цього разу пропоную подивитися на стабільність з іншого боку.

Коли людина хоче стабільності, вона хоче чогось відомого їй, того, що вона вже знає. А знати вона може лише те, що вже сталося з нею. У минулому…

Знати щось із майбутнього неможливо. Можна лише здогадуватися, очікувати. Коли ж людина очікує в майбутньому таке, що з нею вже відбувалося в минулому, коли вона хоче того, що їй відомо, вона говорить про стабільність. Адже усе нове, несподіване, неочікуване – це усе з майбутнього.

Людина, яка прагне стабільності, насправді ж просто відмовляється від нових вражень, від того, що її може здивувати. Вона живе у минулому.

Це все рівно, що очікувати на чудо і одночасно хотіти стабільності, тобто хотіти, щоб воно не сталося.

То ж чи дійсно ВАМ потрібна стабільність?

Навряд чи помилюся, якщо скажу, що багато хто з дорослих святкує свій день народження і йому це подобається. Чи не так?

А як Ви вважаєте, чому дорослим подобається святкувати дні народження? Багато хто відповідає, що це можливість зустрітися з друзями і поспілкуватися. Але для того, щоб зустрітися з друзями, з якими дійсно хочеться зустрітися і поспілкуватися, день народження не потрібен. Якщо є таке бажання не станете ж Ви чекати дня народження.

Та й щодо спілкування на дні народження маю великі сумніви. Просто згадайте, як саме відбувається це свято. Сказали тост, випили, закусили, вийшли подихати нікотином, і нове коло. Необхідність придумати тост, музика та дещо розслаблений стан внаслідок дії алкоголю навряд чи сприяють спілкуванню. Чи Ви іншої думки?

Подарунки? Можливо вони є тим, що приваблює дітей у дні народження. А от щодо дорослих, маю сумніви. Адже матеріальний стан нашого життя вже сягнув того рівня, коли дефіцит речей майже зник. То ж очікувати, що Вам подарують на день народження те, чого Ви не маєте змоги придбати самостійно, навряд чи вдасться. Адже сьогодні майже усе можна купити. Питання лише в наявності коштів. Якщо ж у Вас не вистачає грошей на нове авто чи квартиру, то самі оцініть, наскільки ймовірно, що Вам їх подарують на день народження.

Часто помічав, що подарунки, отримані на день народження, «передарюють» наступному імениннику. Один мій знайомив якось зробив помітку на подарованій йому пляшці віскі і подарував її далі. За п’ять місяців він отримав цю саму мічену пляшку як подарунок з приводу професійного свята.

Тож, подарунки в день народження дорослої людини я би не став вважати тим, заради чого доросла людина цей день народження святкує. Якщо святкує, то гроші й на речі має. А як не має грошей на речі, то й святкувати навряд чи буде за що.

Залишається ще одна причина. Я її назвав «відчуття свого місця у суспільній ієрархії». У серіалі «Картковий будиночок» якось дружина політика запитала у чоловіка, чого від нього хотіла журналістка. Відповідь була такою: «Як усі люди, місця за столом».

Усі запрошені на день народження «вимушені» хвалити іменинника, називати його розумним, гарним, добрим… А якщо ці слова звучать від людини, яка сама займає високе місце у суспільній ієрархії, то й значимість самого іменинника істотно зростає. Як Ви вважаєте, скільки людей з Вашого ж оточення хотіли би, щоб на дні народження їх вітали відомі письменники, артисти, журналісти, впливові люди…?

Якщо Ваша відповідь: «Багато», то Ви знаєте, що є основною причиною для того аби святкувати день народження.

Можете заперечувати усе написане вище, а можете просто поміркувати про це. І погодитися, або не погодитися.

Вітаю Вас,

навряд чи помилюся, якщо скажу, що у Вашому оточенні є люди, з якими легко спілкуватися, які усе спрощують і з проблеми роблять дрібницю, яку самі ж легко усувають, або допомагають усунути її іншим, переводять усе складне на жарт, завдяки чому усе таке складне швидко вирішується.

А є й такі, які з дрібниці роблять проблему, вирішувати яку маєте обов’язково Ви. У поїздку на відпочинок забула людина купальник, і усі навколо мають перейматися тим, щоб цю проблему якось нівелювати. Або на вечері у колі друзів виявляється, що ця людина постує і усі навколо винні, що пісної їжі виявилося занадто мало. Тобто є такі люди, перебування з якими поруч майже завжди вимагає пошуку шляхів вирішення їхніх проблем (які по суті і проблемами не є).

Наступного разу на відпочинок чи у подорож Ви поїдете з першими чи з другими?

Чи захочете Ви постійно шукати, як вирішити ту чи іншу проблему такого компаньйона? Чи може захочете відпочити з тим, кого втішати та заспокоювати постійно не треба?

А ще таке питання: ким Ви себе хочете бачити: першим чи другим?

Олександр Єфімов

http://yefimov.com.ua/

Cкажіть, коли Ви пишете СМС, або повідомлення у Viber, WhatsApp, Telegram…, Ви слідкуєте за тим, щоб там не було помилок, щоб ті слова, які мають бути написані з великої літери, були написані саме з великої літери, щоб у тексті усі коми, крапки, окличні знаки та знаки питання стояли на своїх місцях? Чи може Ви вважаєте, що це не важливо, що головне – це передати зміст, а правильність написання слів – то неістотно?

Чи не дратують Вас СМС чи повідомлення в інших комунікаторах, коли вони написані неграмотно, з помилками, які швидше свідчать не про неграмотність, а про те, як людина ставиться до того, що вона пише? А скажіть, чи не свідчить таке ставлення того, хто пише, до написаного ним, про його ставлення до того, хто те написане отримує? Тобто про його ставлення до Вас?

Якщо вважаєте, що ні, то просто уявіть собі, що Ви раптом стали дуже впливовою людиною, ну, скажімо Президентом США, чи Канцлером Німеччини. Як Ви вважаєте, та людина, яка не дуже переймалася грамотністю написання Вам своїх СМС-повідомлень, писатиме Вам і надалі їх безграмотно? Чи може у її відношенні до СМС-повідомлень, призначених для Вас у статусі Президента США чи Канцлера Німеччини усе ж стануть грамотнішими? І якщо Ваша відповідь «так», то чи не свідчить це про те, як до Вас ставляться люди, які пишуть Вам СМС з помилками?

Уявіть собі, що Вам треба усі сказані Вам і Вами слова поділити на дві групи: потрібні та ті, без яких можна було би обійтися. Яких більше вийшло би???

Я помітив, що багато слів і думок, які я чую щодня, не несуть ніякого смислового навантаження, і сказані вони просто так, щоб заповнити порожнечу, тишу, якої чомусь люди бояться. Вони говорять те, без чого абсолютно спокійно можна обійтися. А те, що потрібно сказати, вони говорять не завжди. Іноді на те, що потрібно сказати, просто не вистачає часу, бо він був витрачений на ті слова, які є непотрібними.

Це приблизно як валіза, яку можна наповнити певною кількістю речей. Що більше у неї Ви покладете непотрібного, то менше місця залишиться для потрібного. І той увесь непотріб Вам доведеться потім нести.

Інформації, з якою ми не знаємо, що потім робити, отримуємо щодня дуже багато. Занадто для того, щоб залишилося місце для потрібної інформації. Мабуть тому непотрібна інформація, непотрібні слова і непотрібні думки так втомлюють, перешкоджають почути те, що почути треба.

«Давайте делать паузы в словах, произнося и умолкая снова. Чтоб лучше отдавалось в головах, значенье вышесказанного слова». Може прийшов час почути ці слова Андрія Макаревича? І припинити говорити та слухати непотріб усякий?

Якось наш син сказав: «Якби люди перестали говорити непотрібні слова, то у світі настала би тиша». Ну, можливо не тиша абсолютна, а тихіше стало би точно.

Вітаю Вас,

спілкуючись з різними людьми і спостерігаючи за ними, дійшов до такого висновку: більшість із нас займається тим, що постійно шукає того, на кого можна було би перекласти відповідальність за власне життя.

Спочатку ми перекладаємо нашу відповідальність на наших батьків, які мають вирішувати, що нам вдягати та що їсти; потім відповідальною за нас стає школа, яка сама вирішує, що ми повинні знати, а що знати не слід; потім університет, на який ми покладаємо відповідальність за те, щоб він підвищив наш рейтинг у суспільстві і, видавши диплом (який ми чомусь вважаємо знаннями чи освітою), створив з нас цінність для роботодавця. Потім ми одружуємося, перекладаючи відповідальність за наше щастя на дружину чи чоловіка; народжуємо дітей та віддаємо їх у школу, перекладаючи відповідальність на вчителів за те, як вони виховають наших дітей і чому навчать, навіть не замислюючись над тим, що вчитель усіх тридцять учнів у класі виховуватиме так, як він вважає правильно, а не так, як вважають батьки кожного з тридцяти учнів (кожен на свій лад). Коли ми хворіємо, то йдемо до лікаря, перекладаючи на нього відповідальність за наше здоров’я, а лікар цю саму відповідальність своєю чергою перекладає на медичні препарати, а точніше сказати – на фармацевтів, які ці препарати виготовили…

І коли щось виходить не так, як ми очікуємо чи хочемо, то ми звинувачуємо усіх навколо нас, на кого ми переклали відповідальність і вони дали нам не той результат, якого ми прагнули.

Може саме з цієї причини людей, задоволених своїм життям значно менше, аніж незадоволених? Може саме з причини того, що ми переклали відповідальність не на тих людей, ми й маємо не ті результати?

Насправді ж, усе те, що ми маємо, чого досягли – це результат наших дій і вчинків, це наша відповідальність, яку ми усе своє життя прагнемо перекласти на інших і навіть не усвідомлюємо, що ця відповідальність просто не перекладається. Ми несемо самі відповідальність за те, що ми маємо.

Це як шоколадка. Для того, щоб отримати від неї задоволення, її треба з’їсти. Якщо ж ми попросимо когось іншого її з’їсти, то й задоволення отримає цей інший, а не ми.

У жодних мовах, жодні носії цих жодних мов, жодних разів, не скажуть: «у мене немає жодних чашок, чи жодних виделок», жодних разів не застосують вони слово «жоден» у множині. І це тому, що «жоден» означає «ні один». І мені здається, що українці, які застосовують це слово у множині, просто жодних разів не знають української.

Мої колеги і друзі, кажуть, що їм потім починає «різати» вуха неправильне вживання української мови. Перевіримо на ВАС???

У рекламі одного банку, а потім ще й одного телеканалу почув таке: «Дякуємо за довіру!!!!» Та чи можна за довіру дякувати???
Я був би дуже радий, якби мене оточували люди, яким я довіряю. І цим людям був би дуже вдячний. А Ви?
Якщо Ви притримуєтесь такої ж точки зору, то помітите, що дякую я, тобто той, хто довіряє, тому, кому я довіряю. А не навпаки. Довіру я не даю, я її отримую.
Якщо людина чесно, вчасно та найголовніше завжди виконує те, що обіцяє, та так, як обіцяє, то про неї кажуть: заслуговує на довіру, викликає довіру. І такій людині довіряють. Іншими словами джерело довіри у тому, кому довіряють, а не в тому, хто довіряє. Довіру не можна передати від того, хто довіряє, тому, кому довіряють. Вона народжується в людині, якій довіряють.
Що ж відбувається, коли відбувається у протилежному напрямку? Якщо я довіряю тому, хто ще не заслужив моєї довіри, то я просто ризикую!!! Цей ризик може бути виправданий, а може й ні. Людина якій я довірився, може виправдати цю довіру, а може й не виправдати. У будь-якому разі я ризикую, довіряючи авансом, наперед, до того, як довіра народилася. І той, хто такий аванс довіри (не саму довіру, а аванс) від мене отримав, має дійсно мені подякувати. Подякувати за те, що я ризикнув і довірився йому, не маючи на те підстав. Він має замість «Дякую за довіру» сказати: «Дякую за те, що ризикнув, не маючи підстав довіряти».

То коли нам дякують за довіру, хіба нам не дякують за те, що ми готові на ризик, аби той, хто дякує, мав шанс у майбутньому таку довіру заслужити? Та чи зробить він це?

Вітаю Вас,

Державна фіскальна служба розсилає платникам повідомлення про зміни у податковому законодавстві. З певною періодичністю отримую від них Word-file, в якому описана та чи інша зміна в законодавстві. І в кінці стоїть цинічна фраза: «Завжди раді вам допомогти».
Чому цинічна? Та тому, що допомоги потребує той, хто втрапив у халепу і сам з неї виплутатися не у змозі. Якщо ж Ви в халепу не потрапили, то навіщо Вам чиясь допомога? Якщо потрапили в халепу і можете самі справитися, то навіщо Вам чиясь допомога? А якщо Вам чиясь допомога потрібна, та Ви без неї не справитеся, то чому саме радіє той, хто Вам допомагає???
Коли я телефоную моєму знайомому онкологу і кажу, що потрібна його допомога, він дуже насторожено запитує: «Тобі?». Коли кажу, що не мені, він полегшено зітхає. Він радий, що мені його допомога не потрібна. І засмучений, коли допомога потрібна мені, або моїй близькій людині.
Коли мені телефонує близька людина і каже, що їй потрібна моя допомога, як адвоката, я швидше засмучуся, але точно не зрадію. Адже у близької людини сталася якась біда, виникла якась проблема, яку без мене вона вирішити не може.
А якщо Вам зателефонує Ваша дитина і скаже, що їй конче потрібна Ваша допомога, Ви зрадієте??? Чи будете більше раді, коли дитина Вам зателефонує поділитися якоюсь приємною подією і допомога їй Ваша не потрібна?

Я був би радий у другому випадку, а Ви?

Вітаю Вас,

Олександр Ніл виховував дітей свободою. Саме так і називається його книга: «Виховання свободою», в якій він зробив цікавий та, як на мене, дуже потрібний висновок: «Нелюбов натовпу до свободи втілена у моді. Натовп вимагає одноманітності».
Скажіть, чи можете Ви назвати джинси з дірками – гарним одягом??? А модним – зможете назвати???
Розумію, що кожен має свої особисті смаки, але, як на мене, треба мати особливий смак, щоб сказати, що джинси з дірками – це гарно.
А ще я розумію, що дехто з отримувачів цього листа, може інакше ставитися до моди і модних джинсів. Має право на своє ставлення.
Проте сподіваюсь, що якщо хоча б хтось один замислився над тим, чому він носить джинси з дірками, то цей лист написаний не дарма. І не тому, що такі джинси не гарні, а тому, що заради них хтось відмовляється від свободи носити гарний, але не завжди модний одяг.